П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

й спотикаючись. Майданчик був лише трошки нижчим за попередні, але добре прихованим від нахабних поглядів трьома чи чотирма горбками чи то «гірками» заввишки менше півметра, із землі чи щебеню, змішаними із звичайним сміттям та уламками. Трава тут була густа й суха, як сіно, але м’яка, мабуть, це все був ххх ххх чи ромашки. Пахла дуже різко.

Звідси навкруги було видно лише три чи чотири речі. Горбаста, неозора широчінь полів, за якими виднівся ряд будиночків, у яких мерехтіли вогні (багатоповерхівки з одного боку, а з другого — полотно зазубрених будиночків, стіни котрих викладено сухою кладкою); небо, темно-синьою блакиттю якого заледве помітно розмазано хмаровиння; місяць, який, змінюючи свої червоні барви, ставав молодим та чистим, а поруч нього його вірна супутниця — надвечірня зоря. Ця картина — що не мала жодного переходу відтінків, хіба що по краях широкої смуги на освітленому місячним сяйвом небі, що світилася, — була сповнена лише одним ароматом — різкими пахощами кмину. Увесь космос втілився у тому полі, у тому небові, у тих обріях із ледь-ледь помітними міськими краєвидами й п’янкими пахощами літньої трави.

Мій читачу, у цьому місці моя поема ˃ відривається від землі ˂. Благаю, дозволь мені перевезти тебе, не відчувши значного опору з твого боку. Тим часом, не треба усміхатися через аналогію з космосом, яку я зробив, може, й зайве серйозно, але хочу підкреслити, що насправді вона не надто перебільшена. Річ у тім, що я не маю ні найменшого наміру ані сміятися з теми мого твору, ані жартувати. Хоча, відійшовши від неї, сміх та жарти дуже стали б мені в нагоді, з огляду на сороміцькість того, про що пишу, чи ліпше сказати — його неподобність. Серце Карло було щирим навіть попри нервову напруженість: напругу, яку він відчував через настільки сильне та неповторне сексуальне жадання, що, врешті-решт, воно трагічне чи принаймні таким здається. З іншого боку, всі ті, хто зараз виділявся на тлі неба (зібравшись, як дурні, на верхівці однієї півметрової гірки, звідки їх можна помітити з дороги), були бідні.

Утім, я чудово усвідомлюю, що мої «пейзажні» замальовки «наклалися» радше як декорації до вистави, а не як дійсність: але цього потребує власне сам хід того, що я пишу.

Гаразд, першим за Карло пішов Сандро. Карло, сидячи навпочіпки над висохлими, тонкими й жорсткими стеблинами ромашок, озирнувся, щоб глянути, який той хлопчина. Він глянув на нього спокійно, як людина, яка ось-ось має виконати обов’язок, який уже перетворився, так би мовити, на машинальну дію: зрештою, все вже було домовлено й вирішено заздалегідь. Отож йому лише лишилось, так би мовити, виконати його у тому місці. А серце десь у грудях даремно передчувало, що трапиться диво (втім, те саме «відчувало» навкруги поле, що губилося в далині, оповите кришталево-прозорою самотністю небес, і місяць, який висів ясно-далекий від своєї надвечірньої зорі-супровідниці): серце було шалено повним, як кажуть у таких випадках, вщерть переповненим цим відчуттям. Але у погляді та вчинках Карло — починаючи з першого — взагалі не було видимої причетності. Загалом, Карло враз навчився поспіхом виконувати все, як це роблять повії, які не мають зізнаватися, що роблять це через задоволення, а не лише за гроші. Бо щойно повія покаже, що їй приємно, не зможе більше просити за це гроші. Отож Карло, майже не налаштовуючись на це, опустився перед Сандро навколішки й спокійно, трохи навіть віддалившись, чекав, поки можна буде розпочати те, що так припадає до серця чоловікам, і зробити це не лише старанно, а ще й заохочувально-дбайливо. А от Сандро трохи соромився. Але в ті роки хлопці поводилися за певними правилами, а отже, однаково навіть тоді, коли йшлося про таке особисте й інтимне почуття, як сором’язливість. Була сором’язлива усмішка, сором’язливі слова, зніяковілі рухи. Звісно, це було легке зніяковіння, яке приховати було просто. Сандро, який був вищий за Карло на цілу голову й достатньо дужий, вочевидь був молодшим, ніж хотів здаватись. Йому, мабуть, ще й шістнадцяти не було: очі його сміялися не просто по-парубоцькому, а як у хлопчика, який поводиться виховано, саме так, як його навчила мама, проста мати, для якої, певна річ, гарне виховання — це вроджена вишуканість, яка всоталася глибоко в єство. Оця материнська доброта проступала у кожному Сандровому порухові та вчинку. Це був ніби запах його тіла. Навіть в одязі, який він носив, простих штанцях та сорочці, було відчуття того, що він купив їх на якомусь базарчику, обираючи разом з мамою, віддаючи за них кошти, зароблені всією родиною. Спостерігаючи за тим, як Карло слухняно, як вівця, непорушно сидів, не виявляючи ініціативи, поводячись так, як «вимагає» його сором’язливість, Сандро почав розстібати штани, силкуючись приховати за буркотливою та трохи владною поспішністю те ж таки легке зніяковіння. Спочатку він лише розстебнув штани й просунув долоню усередину, щоб витягти член, котрому, вочевидь, у темно-синіх трусах було тісно й незручно: але потім, позаяк витягти його не вийшло, Сандро ще більш буркотливо-поспішно розстебнув ременя й спустив штани аж до паху.

Тепер можна. Спершу витягти член не вдалося з однієї простої причини — він стояв. Тому Сандро знову трохи зніяковів; адже через це він видав своє наївне хлопчаче бажання. Та навіть на цей випадок він заздалегідь «приготував» жарт і принагідну посмішку: він весело посміхнувся й промовив: «Він уже в мене стоїть», а потім простяг руку до Карло й, ледь торкнувшись його потилиці, звелів підсунутись ближче. Серце Карло ошаліло, побачивши той великий, світлий, майже сяйливий від ясно-червоного забарвлення, з ледь порожевілою голівкою член, з крайньою плоттю, що зібралася біля основи голівки, ніби з тоненькими розтріщинками через легкий пушок без запаху, який свідчив про те, що Сандро вже давно «не кінчав»; утім, те, що член переповнений сім’ям та жаданням, було помітно через легку пульсацію по всьому органові, чистому, світлому, вузликуватому через мереживо здимлених судин, який стирчав уперед і вгору, чимраз дужче виставляв напоказ рожеву, блискучу й суху свою голівку. Повторюю, побачивши таке видовище, серце Карло ошаліло; та він ніяк не показав це на своєму обличчі, збираючись машинально зробити те, що недвозначно вимагав від нього Сандро. Він лише підняв голову, на мить глянув на Сандро, бурмочучи радісно й трішки манірно «Любий» на знак вітання. Тієї миті він встиг зауважити, яким був Сандро у ту хвилину його життя. М’ясистий та великий рот, майже як у негра, посміхався, — хоча будова обличчя була в нього як