Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

й далі страшно! Мене ледь не вбили сьогодні! Їх ловлять, на них кидають війська, танки з літаками! На фронті бракує людей, а сюди знімають цілі частини, бо не довіряють тим, хто з місцевих! Невже вони тут такі сильні, Андрію? Я не можу зрозуміти, чому наша влада ось-ось переможе Гітлера, та не в змозі впоратися з усіма цими, як ти кажеш, малими групами!

— Зможе!

Нечаєв сам відсторонив Клавдію, вона пустила його, дала змогу підвестися, сісти рівно.

— Усе скоро скінчиться, Клаво. Може, для тутешніх бандитів навіть раніше, ніж для фашистів. Може, одночасно прихлопнемо обидвох гадин. Полинін уже ввів у дію свою «Білу ніч», усе працює. Коли зграї позбавити вожаків, вони ослабнуть і розбіжаться самі, такий його план.

— План?

— Так. Хіба товариш майор тобі не казав?

— Ти погано уявляєш собі подружні стосунки в сім’ї офіцера НКВС. — Вона криво посміхнулася. — Удома про свою службу Федір не розводився й до війни. Хіба похвалиться так, між іншим, скільки ворогів удалося викрити, які плани зірвати. А зараз про роботу він більше не говорить. Свої стратегії з дружиною не обговорює. Кажеш, «Біла ніч»?

— Швидкість і натиск. Просто, як усе геніальне.

— Чому «Біла ніч»?

— Узагалі-то це таємниця.

— Державна?

— Можна й так сказати.

— Коли вже почав — так договорюй. Мені можна, я дружина офіцера, знаю, як берегти таємниці.

— Гаразд. Я справді це почав. Вирвалося, аби тебе заспокоїти. Дочекайся, я повернуся і все поясню, раз тобі цікаво.

— Жінки взагалі цікаві. Тільки не треба нікуди йти. Сам кажеш — вечір близько, а в лісі взагалі темніє раніше.

— Ми не можемо сидіти тут і чекати, поки на нас наткнуться.

— Ти сам це не так давно пропонував. Казав — почнуть шукати, радіус п’ятнадцять кілометрів.

— Це зовсім не значить, Клаво, що ми не маємо нічого робити самі.

— Коли так — готова ночувати тут. Або — підемо разом уночі.

— Заблукаємо швидше. Краще вже на світанку.

Клавдія полегшено зітхнула. Розуміла, Нечаєв так само, як вона, хоче швидше вибратися звідси й вийти до своїх. Та лишатися сама боялася. Це відчуття перемогло раціональну логіку, що вимагала дозволити мужчині й офіцеру діяти в екстремальній ситуації так, як він сам вважає за потрібне.

Поки капітан буде поруч, їй не так моторошно.

— Так повідай уже, що там мій Полинін вигадав.

І Нечаєв розказав.

5

Луцьк, з Гнідави — до залізниці

Тихий помирав довго.

Куля засіла глибоко в животі, напевне пошкодивши важливі для життя органи. Оперувати його в темній криївці міг ризикнути досвідчений хірург. Ані Коломієць, ані Грак такими не були. Максим навчився хіба виймати кулі кустарним способом, виколупувати їх із ран, якщо вдавалося намацати. Але тут треба розтинати черевну порожнину, і невмілі руки вб’ють пораненого швидше. Про те, щоб добити його, тим самим припинивши страждання, мови не було. Тож повстанцям нічого не лишалося, як сидіти в гостях у Марти й чекати невмолимого фіналу.

Він то приходив до тями, щось говорив, і в такі моменти Грак намагався вливати в нього бульйон. Та всякий раз це ускладнювало, Тихий починав стогнати, але єдине, чим побратими могли допомогти йому, — поміняти пов’язку. Марта прала бинти й витирала кров, і якось кров на ганчірці зачепила поглядом строга пані, дружина гарнізонного замполіта, яка прийшла по свої простирадла. Марта тоді знітилася, бо жінка була строгою, дуже вимогливою й багато разів наголошувала на дотриманні особистої гігієни.

— Мені вас рекомендували, шановна, бо сказали, ви дуже чистоплотна, — відчеканила відразу, щойно переступила поріг уперше. — Для мене це найкраща характеристика. Проте побачимо, бо мої подруги, які хвалили вас, самі, на жаль, далекі від гігієнічних ідеалів.

Марта постаралася, і хоча в замполітової все ж лишилися дрібні претензії, вона приносила прання далі. Просила прасувати й пакувати ретельно, а також вимагала крохмалити. Тож Марта збентежилася, коли побачила — залишила рожеву плямку на пакунку. Добре, хоч не на самих простирадлах.

— Руку порізала, — пояснила скоромовкою.

— Мені нема діла до ваших рук, — огризнулася офіцерша. — Аби вони були чистими.

— Дуже перепрошую…

— Акуратніше треба.

Вона розвернулася, пішла, не прощаючись, власне, як і завжди. Тож Марта зітхнула полегшено, бо вдалося уникнути неприємної розмови з прикрою жінкою. І відмахнулася від Коломійця, коли той запитав, чи все добре.

Увечері того ж дня Тихий відійшов.

Біля нього чергував Грак, миттю розбудив Коломійця. Удвох вони обережно підняли тіло нагору, розбуркавши й трохи налякавши господиню. Дізнавшись, що сталося, Марта перехрестилася:

— Відмучився.

— То й добре, — вставив у своїй манері Грак. — Що довго мучиться, то коли б душа не відійшла, усе краще, ніж отак кожен день.

— Ну тебе з твоїми примовками, — мовив Коломієць. — Ховати треба. І не тут — у саду чи дворі.

— Та воно зрозуміло, друже Східняк. Тепер треба мізкувати, куди ми з трупом отак, проти ночі, підемо. Далеко?

— Тут десь поблизу бачив кілька будинків розбомблених, які не відновили. Дотягнути туди, закласти цеглою.

— Мудро є. Скільки друг Тихий там отак полежить? Добре, як дощ упаде. А не випаде? Гляди, знайдуть тіло, дадуть понюхати собакам. Вони москалів сюди й приведуть.

— Нас уже тут не буде. Домовлялися виходити, коли…

Максим проковтнув кінець фрази. Навіть за таких обставин не хотів признаватися самому собі, що вони тут сиділи й нетерпляче чекали смерті товариша. Адже всі троє розуміли: Тихий приречений, але ж він хоч як затримав їх у Луцьку на невизначений час. Грак із Мартою зрозуміли, куди вів Коломієць, дружно промовчали. А після короткої паузи Марта сказала:

— Місто далі заблоковане, друже Східняк. Вислизнути поки нема шансів. Хіба вирватися.

— Документи ніби надійні. Мене зупиняли, перевіряли, нічо, — кинув Грак.

— Ага. Тільки ви про заручників забули.

— Не забули, — сухо відповів Максим. — І дорікати ними не слід. Ми з другом Граком удвох їх просто зараз не звільнимо.

Прозвучало різко, Марта сприйняла болісно. Коломієць розумів, наскільки воно для неї особисте — знав печальну історію її матері. Але, коли дівчина розповіла, промовчав, не бажав говорити на сумну тему. Марта, своєю чергою, теж не знайшла, що відповісти. Адже обоє були свідомі: хорунжий Східняк не піде здаватися майору Полиніну в обмін на звільнення людей. Хоча б тому, що за роки війни німці й радянці брали заручників не раз, та випадків, коли їх відпускали, можна порахувати на пальцях однієї руки. І не згадувалося жодного прецеденту, коли упівці й підпільники видавали своїх хоч німцям, хоч більшовикам, хоч полякам в обмін на свободу захоплених мирних жителів.

— Ще ж листівки, — нагадала.

Тут Максим мусив погодитися — вони