Харпер Лі - Іди, вартового постав

— Ми?

— Так, сер, ми. Ти. Хіба бодай хтось у цих суперечках і сутичках, у пафосних виступах про права штатів і про урядові структури, які нам потрібні, хіба бодай хтось подумав, як допомогти неграм? Наш потяг пішов, Атикусе, ми запізнилися. Ми собі сиділи і дозволили НАСПКН з’явитися, тому що нас розсердив Верховний суд, який робив не те, що мусив — на нашу думку — робити, а потім ми почали галасувати: то негри винні! Звинувачували негрів, тому що обурилися на уряд. А коли ситуація загострилася, ми просто втекли. Замість спробувати допомогти їм розібратися, як жити з отим рішенням, ми відступили, як Бонапарт. Здається, це вперше в нашій історії ми втікали, а коли ми втекли, ми програли. Куди можуть піти негри? До кого звернутися? Упевнена, ми заслуговуємо на все, що отримуємо від НАСПКН,— і навіть на більше.

— Сподіваюся, ти насправді не думаєш того, що кажеш?

— Переконана у кожному своєму слові.

— Тоді розгляньмо ситуацію у суто практичному плані. Тобі хочеться бачити юрми негрів у наших школах, церквах і театрах? Ти хочеш їх у нашому колі?

— А хіба вони не люди? Ми ж їх охоче імпортували. Коли вони заробляли для нас гроші.

— І тобі б хотілося, щоб твої діти ходили до школи, підлаштованої під потреби негренят?

— Освітній рівень нашої школи на цій самій вулиці вже й так нижче нема куди, Атикусе, і ти це добре знаєш. Негри мають право на ті самі можливості, що й усі решта, вони мають право...

Батько відкашлявся.

— Послухай, Скауте, ти засмучена, бо бачила мене за справою, яку я, на твою думку, не мав би робити, але я намагаюся пояснити тобі свою позицію. Відчайдушно намагаюся. Просто тобі для інформації: як свідчить увесь мій попередній досвід, білі — це білі, а чорні — це чорні. Досі мені не випало почути бодай один аргумент, який переконав би мене у протилежному. Мені сімдесят два роки, але я відкритий для пропозицій. Подумай от про що. Що сталося б, якби всі негри на Півдні раптом отримали повні громадянські права? Я тобі скажу. Почалася б ще одна Реконструкція. Тобі б хотілося, щоб урядовими органами штату керували особи, які й гадки не мають, як ними керувати? Тобі б хотілося, щоб у місті заправляв... Ні, зачекай! Вілоубі, звісно, шахрай, але чи відомий тобі хоч один негр, який знає стільки, скільки знає Вілоубі? Зібо, мабуть, став би мером Мейкома. Тобі б хотілося, щоб людина зі здібностями Зібо розподіляла бюджет штату? А їх, як відомо, більше, ніж нас... Доню, ти не розумієш, що тутешні негри як народ досі перебувають на стадії дитинства. Ти не можеш цього не знати, бо бачила це все своє життя. Вони дивовижно просунулися вперед в сенсі пристосування до звичаїв білих, але їм ще до нас дуже далеко. Вони дають собі раду, вони рухаються з непоганою швидкістю, дедалі більша кількість їх отримує право голосу. І тут виринає НАСПКН зі своїми фантастичними вимогами і недолугими ідеями про управління країною,— невже можна звинувачувати Південь за те, що він обурюється, коли люди, які гадки не мають про наші реальні проблеми, наказують нам, як саме слід тут поводитися з власним народом? НАСПКН байдуже, володіє негр своєю землею чи орендує її, наскільки вправно він там хазяйнує, намагається він чи ні опанувати якесь ремесло, щоб стати на ноги,— о ні, НАСПКН переймається лише його правом голосу. Тому ти не можеш звинувачувати Південь за те, що він опирається навалі людей, які так соромляться власної раси, що намагаються її позбутися... Ти ж тут виросла, ти жила цим життям — і не бачиш нічого, крім десятої поправки? Джін-Луїзо, нас же прагнуть знищити — де ти була?

— Тут, у Мейкомі.

— Це ти про що?

— Про те, що я виросла у твоєму домі й ніколи не знала, про що ти думаєш. Я лише чула, що ти говориш. Ти забув мені повідомити, що ми від природи кращі за негрів, хай будуть благословенні їхні кучеряві голови, що їм дозволяється доходити тільки до певної межі — і ні на крок далі, забув розповісти мені те, що я вчора почула від містера О’Генлона. Це ти сам говорив отам — тільки вустами містера О’Генлона. Ти боягуз, а ще сноб і тиран, Атикусе. Коли ти розводився про справедливість, то забув сказати, що справедливість жодним чином не стосується людей... Я чула, як ти говорив сьогодні вранці про сина Зібо... не згадав ні про Келпурнію, ні про те, що вона означала для нашої родини, якою відданою нам вона була,— ні, ти бачив якось чорномазого, ти бачив НАСПКН, ти зважував шанси, хіба ні? Я пам’ятаю оту справу про зґвалтування, коли ти захищав негра, але тоді я не зрозуміла головного. Ти просто любиш юриспруденцію. Абстрактну справедливість, записану пункт по пункту в судовій справі, але той чорний хлопець для тебе був ніщо, ти просто хотів бездоганно провести процес. Його справа порушила порядок у твоєму чітко організованому розумі, й ти відновив лад на місці безладу. Це у тебе нав’язливий стан, і тепер він до тебе повертається...

Джін-Луїза схопилася на ноги і вчепилася в спинку стільця.

— Атикусе, я кажу тобі й не втомлюся повторювати: краще попередь своїх юних друзів: якщо вони хочуть зберегти Наш Спосіб Життя, то треба починати зі своєї домівки. Не зі школи, не з церкви, а тільки зі своєї родини. Скажи їм це і наведи як приклад свою сліпу, аморальну, зіпсовану доньку-чорнолюбку. Ходи поперед мене з дзвоником і виголошуй: «Нечестива!» Вказуй на мене як на свою помилку. Вказуй на мене: Джін-Луїза Фінч, яка наслухалася усіляких теревенів від білого бидла, з яким училася в школі, але могла б і зовсім не ходити до школи, бо це не справило на неї ніякого враження. Все, що для неї було Святим Письмом, вона вивчила у себе вдома, від свого батька. Ти засіяв це поле, Атикусе, і тепер це повертається до твого дому...

— Ти вже все сказала?

Вона криво посміхнулася.

— Не сказала й половини. Я ніколи не пробачу тобі того, що ти зі мною зробив. Ти мене ошукав, ти вигнав мене з рідної домівки, і тепер я в сірій зоні, мені немає місця у Мейкомі, а