Кетрін Стокетт - Прислуга

мені по­яснення міс Гіллі щодо того, чому темношкірим потрібні окремі туалети.

— Складається враження, ніби це написано Ку-клукс-кланом, — зауважила я тоді міс Скітер.

Ми сиділи у вітальні, вечори ставали все теплішими. Мінні вийшла на кухню, щоб постояти біля холодильника. Мінні хіба тільки в січні не пітніє, та й то до п’яти хвилин.

— Гіллі хоче, щоб я опублікувала це в інформаційному віснику Ліги, — сказала міс Скітер, похитуючи головою від огиди. — Вибачте, напевно, не треба було показувати це вам. Але я більше ні з ким не можу поділитись.

Через хвилину Мінні повернулася з кухні. Я глянула на міс Скітер, і вона сховала список під свій записник. Мінні, здається, не охолола. Фактично, вона ще більше розпаленіла.

— Мінні, а ви з Лероєм розмовляєте про громадянські права? — запитала міс Скітер. — Коли він приходить додому після роботи?

У Мінні на руці величезний синець, бо саме цим займається Лерой, коли повертається з роботи. Гамселить її.

— Ні, — коротко відповіла Мінні. Мінні не любить, коли люди лізуть у її справи.

— Справді? Він не ділиться своїми думками щодо протестів і сегрегації? Може, на роботі, його бос…

— Забудьмо про Лероя. — Мінні схрестила руки, щоби приховати синця.

Я тихенько штовхнула ногу Скітер. Але міс Скітер, вона мала такий вигляд, ніби у неї виникла ідея.

— Ейбілін, як ви вважаєте, а чи варто висвітлити й точку зору чоловіків? Мінні, можливо…

Мінні схопилася зі стільця так різко, що абажур захитавсь.

— Я в цьому більше участі не беру. Ви переходите на особисте. А я не збираюся відкривати білим свої почуття.

— Мінні, гаразд, вибачте, — погодилася міс Скітер. — Ми не говоритимемо про вашу сім’ю.

— Ні. Я передумала. Знайдіть когось іншого, щоб вибовкав усю правду.

Таке ми вже проходили. Проте цього разу Мінні схопила свою сумочку, забрала віяло «для похорону», що впало під крісло, й сказала:

— Ейб, пробач. Але я просто більше цього не робитиму.

Ось тоді я запанікувала. Вона справді налаштувалася йти. Мінні не може відмовитися. Вона — єдина, не враховуючи мене, хто погодився на таке.

Тому я нахилилася, витягла Гіллин аркуш із записника міс Скітер. Тицьнула Мінні просто в обличчя.

Вона глипнула на папірець.

— Що це?

Я байдуже подивилася на неї. Знизала плечима. Не можна показати, що я дуже хочу, щоб вона прочитала: тоді вона, напевно, не зазирне туди.

Мінні взяла аркуш і почала проглядати. Майже відразу я побачила її передні зуби. Але Мінні не всміхалась.

Потім вона довго й суворо дивилася на міс Скітер. Тоді сказала:

— Мабуть, ми таки продовжимо. Але не втручайтесь у моє особисте життя, почули?

Міс Скітер кивнула. Швидко схоплює.

Вона кмітлива.

***

Змішую на ланч для міс Ліфолт і Крихітки яєчний салат, з боків прикрашаю його квашеними огірками. Міс Ліфолт сідає за кухонний стіл із Мей Моблі та починає розповідати їй про те, що в жовтні з’явиться малюк, що вона сподівається вийти з лікарні до вечора зустрічі випускників «Оле Міс», що у Мей Моблі буде сестричка чи братик, цікавиться, як би та назвала маля. Приємно, що вони так розмовляють. Майже весь ранок міс Ліфолт пліткувала про щось телефоном із міс Гіллі, взагалі не помічаючи дочку. Коли народиться ще одна дитина, Мей Моблі, мабуть, крім ляпасів, нічого від мами й не знатиме.

Після ланчу веду Крихітку на задній двір і наповнюю водою зелений пластиковий басейн. На вулиці майже дев’яносто п’ять[13]. У Міссісіпі найнепередбачуваніша погода в країні. У лютому градусів п’ятнадцять[14] буває, й хочеться, щоб уже прийшла весна, а наступного дня понад дев’яносто, й так наступні дев’ять місяців.

Сонечко сяє, Мей Моблі сидить у басейні лише в трусиках. Передусім вона зняла маєчку. Міс Ліфолт виходить надвір і говорить:

— Погода чудова! Зателефоную Гіллі, нехай приведе до нас Гізер і маленького Вілла.

Не встигла я спам’ятатися, як у басейні вже троє малят, хлюпочуться, веселяться. Гізер, донечка міс Гіллі, дуже мила. На півроку старша за Мей Моблі, й Мей Моблі її дуже любить. Уся голівка Гізер у темних блискучих кучериках, а ще у неї веснянки, й вона надзвичайно балакуча. Вона просто зменшена копія міс Гіллі, але дитині таке краще пасує. Маленькому Вільяму-молодшому всього два роки. У нього дуже світле волосся, й він іще не розмовляє. Тільки ходить перевальцем, наче качка, й дріботить навздогін дівчаткам до високих заростей офіопогону, що оточують подвір’я, до гойдалок, які перехняблюються на один бік, коли занадто розгойдатись, і лякають мене до смерті, й назад до дитячого басейну.

Мушу визнати, що міс Гіллі любить своїх дітей. Майже що­п’ять хвилин цілує Вілла в маківку. Або запитує Гізер, чи весело їй. Або кличе підійти та обняти матусю. Постійно говорить, що та найкрасивіша дівчинка на світі. І Гізер теж любить маму. Дивиться на міс Гіллі, ніби на статую Свободи. Така щира любов викликає в мене сльози. Навіть коли йдеться про міс Гіллі. Тому що відразу згадую Трілора, і те, як він мене любив. Мені дуже приємно бачити дитину, що обожнює свою маму.

Ми, дорослі, сидимо в затінку від магнолії, поки діти граються. Я за кілька футів від панянок, тримаю дистанцію. Дами ­постелили рушники на свої чорні металеві стільці, що дуже нагрілись. А мені подобається сидіти на зеленому пластмасовому складаному стільчику. Тримаю ноги в прохолоді.

Спостерігаю, як Мей Моблі навчає свою голу Барбі стрибати у воду з країв басейну. Але й за дамами наглядаю. І помічаю, що міс Гіллі ласкава та радісна, коли звертається до Гізер і Вільяма, та презирливо всміхається щоразу, як повернеться до міс Ліфолт.

— Ейбілін, принеси мені ще холодного чаю, будь ласка, — просить міс Гіллі.

Я несу глечик із холодильника.

— Бачиш, я цього ніяк не зрозумію, — наближаюсь і добре чую голос міс Гіллі. — Ніхто ж не хоче сісти на те саме сидіння унітаза, що й вони.

— У цьому щось є, — погоджується міс Ліфолт, але враз замовкає, коли підходжу наповнити їхні склянки.

— О, дякую, — каже міс Гіллі. Тоді зиркає на мене розгублено й питає: — Ейбілін, тобі ж подобається мати власну вбиральню, правильно?

— Так, мем. — Вона постійно про цей унітаз торочить, уже півроку.

— Відокремлені, проте рівні, — проголошує міс Гіллі для міс Ліфолт. — Ось що вважає правильним губернатор Росс Барнетт, а з урядом не посперечаєшся.

Міс Ліфолт ляскає рукою по стегні, наче згадавши цікавішу тему для розмови. І я за це. Обговорімо щось інше.

— Я тобі розповідала, що днями сказав Ралі?

Але міс Гіллі хитає головою:

— Ейбілін, ти ж не пішла би до школи, де повно білих, чи не так?

— Ні, мем, — бубоню я. Устаю, щоб зняти резинку з хвостика Крихітки. Ті зелені пластикові кульки позаплутуються у вологому волоссі. Та насправді я хочу затулити руками її вушка, щоб вона не чула цієї розмови. І гірше, не чула, що я із цим погоджуюсь.

А тоді думаю: чому? Чому я повинна стояти тут і погоджуватися з нею? І якщо Мей Моблі почує,