Марія Семенівна Галина - Автохтони

– А, ви знаєте. Ну звісно. Так от, одного чудового дня Ковач прийшов до Нахмансона, і той не зміг йому відмовити. Адже Нахмансон дуже любив Ковача. Як сина, якого в нього ніколи не було.

– А Ковач його зрадив. Злюбився з його дружиною.

Обличчя жебрака то освітлювалося тліючим вогником цигарки, то занурювалося в тінь, і через те риси обличчя мінилися, ніс гротескно збільшувався і знову зіщулювався, рот викривлявся, зморшки вздовж щік глибшали і знов зникали…

– З чого ви узяли? Вона сказала? Це Вертіго її напоумив. Усі думали, вона небайдужа до Ковача. Нахмансон теж. Але він так любив Ковача, що прощав йому навіть це. Ковач, prawdziwa idiota, теж так думав. А насправді…

– Вертіго?

– Так, Вертіго. Вона заразом позбулася і чоловіка, й Ковача. Вправно, еге ж? Біда в тому, що її саму стали тягати на допити. Не врахувала специфіку нової влади. До того ж Нахмансон усе зрозумів. І дав проти неї свідчення. Тоді вона й звабила цього енкавеесника.

– Версія не гірша за будь-яку іншу. А чому тоді цей Пушний її вбив?

– З чого ви узяли, що Пушний її вбив?

Сам собою запалився жовтенький ліхтар у підворітті. У конусі світла висів водяний пил. Жебрак допалив цигарку до фільтра і відкинув недопалок, який помираючим світлячком прокреслив дугу в мокрому повітрі та згас.

– Це ж театр. Театр, розумієте?

Чудове алібі, ось так загинути на очах у сотень глядачів. І порожня могила. Так, усе сходиться. Що їй коштувало трошки полежати у труні – в білих ліліях… А потім – нове ім’я, нові документи, свобода. У неї, певна річ, були ще спільники. Хоча б лікар, який випадково, цілком випадково опинився на виставі й піднявся на сцену, і засвідчив смерть. Припустимо, вона могла непомітно підмінити бойовий набій холостим, якщо зналася на цьому, звісно. Тоді вся ця сцена у гримувальні перед виставою, все це з’ясовування – все було розраховано на те, що Пушний, доведений до краю, вистрілить. Вона ж співала Кармен! Пушний напевне бачив її в ролі Кармен, далі вже сугестика…

Вона, звісно, ризикувала – раптом Пушний, усупереч підказці, задушив би її тут же, на місці. Не Хозе – Отелло. Так, дуже ризиковано. До того ж треба було підмінити не один набій, як мінімум два, для підстраховування, а він міг вистрелити в когось іще, хоча б у себе, і тоді все викрилося б. Точно. Він наче й намагався, але щось не спрацювало. Тоді все сходиться. Але ж нісенітниця, вульгарна вигадлива мелодрама… Хоча не без стилю. Або вона була у змові з Пушним, що дуже спростило б справу.

– Хто ви такий?

– Не важливо. Лабав колись. Давно. Тепер не лабаю.

Двері до кав’ярні розчинилися і, виштовхнувши із себе густий пакет тепла, світла та гострого запаху кави, знову зачинилися. Повз, зсутулившись і запхавши руки до кишень, пройшов Марек. В їхній бік Марек навіть не подивився.

– Скільки вона вам заплатила?

– Хто?

– Яніна, звісно. Вона, я дивлюся, всерйоз узялася за власний імідж. Біда в тому, що всі читають одне й те саме. Якщо не Веллса, то Чапека. Засіб Макропулоса, вічно молода Емілія Марті. Оперна співачка, до речі.

– Та пішов ти, – буденно сказав жебрак і повернувся до нього спиною.

Пальто, колись добротного сукна невизначеного тепер кольору, розійшлося по шитому. Із шва стирчали перегнилі нитки. Здавалося, під пальтом жебрак зшитий так само, нашвидкуруч, і нитки, що утримували разом шматки тіла цієї ганчір’яної ляльки, теж давно вже згнили…

– Стривайте! – крикнув він у ватяну спину. – Звідки ви знаєте про Вертіго? Хто вам сказав? Про Вертіго?

Але жебрак уже, рухаючись перевальцем і боком, немов краб, але тим не менше дуже швидко, зник у натовпі туристів одразу на виході з підворіття.

* * *

– А я гадала, ви передумаєте, – сказала Марина.

Сірий пуховик, картатий шарфик, картатий цератовий кошик. Припухлі щоки почервоніли, їй було жарко. Вона заздалегідь одяглася і чекала на нього. Але ж він прийшов вчасно. Ну, майже вчасно.

За стійкою незнайома, немолода, у неохайно накладеній помаді, наливала до мірного стаканчика горілку. Нетерплячий клієнт тупцював із ноги на ногу, вечірній клієнт, опливлий і брудний, неначе кучугура на узбіччі. Інший, такий самий, примостився за його улюбленим столиком біля вікна і квапливо сьорбав паруючий суп. Пахло підгорілою пісною олією і кислим борщем.

Це була інша «Криниця», сумна і потаємна, вутлий прихисток тих, хто зазнав корабельної аварії.

– Ні, що ви. – Він відійшов убік, оскільки м’ятий клієнт, невпевнено втримуючи в руках тацю з чаркою і тарілкою супу, рушив прямо на нього.

Жінка за стійкою знизала плечем і подивилася скоса темним припухлим оком. Він машинально зазначив, що Марина зараз здавалася нижчою на зріст, старшою, більш розгубленою – не господарка, випадкова гостя.

– Дозвольте мені.

Вона мовчки простягнула йому сумку.

– Ого. Що у вас там? Цеглини?

– Їжа, – сказала вона зніяковіло, – ну, залишки. Це нічого, це можна.

– Я не тому… просто… як ви це щовечора тягаєте?

– Знаєте, які в мене м’язи? – Вона усміхнулася.

Сірий пуховичок світився у сутінках, він ледве встигав за нею, – спочатку за ріг, потім до підворіття, прохідне подвір’я, ще одне, повз освітлене вікно, де за тюлевою фіранкою дівчина в чорній вечірній сукні стояла біля трюмо, підфарбовуючи очі, знову до провулку, повз генделик з палаючими малиновими буквами над входом. Виявляється, вони вийшли на трамвайну зупинку. Але так, звісно, набагато швидше. Якщо зрізати дворами.

З-за рогу, побрязкуючи і пересуваючи квадратики світла, з’явився трамвай, і він уже примірився до нього сісти, але Марина поклала на цератову ручку сумки пальці, наче доторкнутися до його руки вона не наважилася.

– Ні-ні, – швидко сказала вона, – нам не треба. Це не наш.

Тут тільки він помітив купку темних людей, які тупцювали трохи осторонь, настовбурчившись. Пуховики, плащівка, брезент, ості пташиного пір’я, що вилізали зі швів. Китай, Туреччина…

– Ага, ось і наша.

Маршрутівка немовби ховалася за трамваєм, маленька й жалюгідна, з напівсліпими вікнами. Темні люди заворушилися жвавіше.

– Ох, та швидше ж, бо не сядемо.

Марина з неочікуваною прудкістю втрутилася в натовп темних людей і вскочила на підніжку маршрутівки, що пригальмувала, раніше, ніж та повністю розчинила двері. Він стрибнув за нею, утримуючи сумку обома руками перед собою, що було незручно, але розумно, оскільки темні люди відчайдушно напирали ззаду. Його притиснуло до Марини, і лише сумка, немов меч Трістана, завадила утиснутися в її сіренький пуховик зовсім уже ніяковим чином. Навіть у набитій вогкими людьми маршрутівці