Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 27.

Я відчула, як повітря стало важким, немов кожне слово несло в собі тінь, що почала обвивати мої думки.

— А як же наша домовленість? — його голос став тихим, небезпечним, мов лезо кинджалу, що повільно ковзає по шкірі.

Я примружилася.

— А ти чув таке, що коли умови задачі змінюються, змінюється і результат?

— Що за нісенітниця? — його обличчя потемніло, він піднявся і зробив крок до мене.

Йшов повільно, впевнено, мов хижак, що вирішив розібратися з жертвою.

— Пояснюю на нашому прикладі, — я лишилася на місці, не рухаючись, лише злегка схилила голову. — Передумова була така: ти без мене не можеш заснути. Ти був виснажений, і я пошкодувала тебе, як немічну тваринку.

Його щелепа напружилася.

— Розумієш? — продовжила я, вдивляючись у його очі. — А тепер ця умова зникла. Тож і результат інший. Моє співчуття зникло.

Фредерік зупинився впритул. Його руки опустилися на спинку стільця з обох боків від мене, затискаючи мене в пастці.

Повітря між нами напружилося, ніби невидима струна ось-ось порветься. 

— Навпаки, — я нахилилася вперед, скорочуючи відстань між нами до небезпечно тонкої межі. Наші погляди зчепилися в мовчазному протистоянні, кожен чекав, хто першим відведе очі. — На твою брехню з’явилася зневага. 

Фредерік мовчав, але в його очах спалахнув холодний вогонь, що обіцяв бурю. 

— Зрозуміло пояснила? — мої слова впали між нами, наче важкий камінь у воду, здіймаючи невидимі хвилі напруги. 

— Зрозуміло, — його голос прозвучав надто рівно, майже небезпечно тихо. У цій тиші крилося щось більше за просте прийняття. Щось, що змусило мене напружитися ще більше. — А ще зрозуміло, що ти дуже нариваєшся… і, здається, в тебе немає жодного гальма. 

Його очі спалахнули темним відблиском гри, у яку я, мабуть, уже встигла втягнутися, навіть не усвідомлюючи цього.

— Ти знаєш, що я можу зробити з тобою? — його голос став шовковим, але в ньому крилося щось жорстке. — Я можу знищити твою репутацію. Від тебе відвернуться всі. І жоден Генрі не допоможе.

Його обличчя було зовсім близько.

— І тоді єдиним виходом для тебе буде залишитися зі мною. Відмовитися від розлучення. І терпіти мене поруч.

Я повільно видихнула.

— А себе ти чому вирішив знищити?

Його очі блиснули розгубленістю.

— Поряд з тобою буду я, — мій голос був тихим, але сповненим залізної впевненості. Я нахилилась уперед, дозволяючи словам прорізати тишу, мов лезо. — І повір, після всього цього я стану зовсім іншою дружиною. 

Я схилила голову набік, вивчаючи його вираз обличчя. 

— Непоступливою, — додала я з ледь помітною усмішкою. — Адже жіноча мстивість дуже винахідлива. Вона не кричить. Не б'є прямо в обличчя. Вона обплутує, проникає в самісіньке серце й змушує щоночі прокидатися в холодному поту.

Він мовчав. 

Мовчав так довго, що ця тиша почала різати простір між нами, як лід, що тріщить під ногами. 

Я ще раз глибоко вдихнула, наповнюючи легені повітрям, ніби шукаючи в ньому сили, а потім повільно видихнула, змиваючи залишки сумнівів. Коли заговорила знову, мій голос був тихішим, але твердішим, холодним, як відшліфований камінь. 

— Я втомилася. Від тебе втомилася. 

Ці слова обпалювали губи, але я не відвела погляду. 

Мої плечі мимоволі опустилися, ніби я зняла з них важкий вантаж, який носила надто довго. 

— Поряд з тобою я інша. Це не моє. Ці емоційні гойдалки, цей хаос, цей нескінченний танок між таємницями і болем. Це виснажує мене.  — Будь ласка, забудь про мене. Немає мене для тебе. 

Тиша, що впала між нами, була нестерпною. Але цього разу я не боялася її. Цього разу вона належала мені.

Фредерік відступив, схрестив руки на грудях.

— Лягай у ліжко, — сказав тихо. — Я піду.

Я не відповіла.

Він уже був біля дверей, коли його губи ледь чутно прошепотіли:

— Я теж поряд з тобою зовсім інший. Живий.

Наступні дні будинок огорнула тиша — глибока, майже дзвінка. Ми з Фредеріком жодного разу не перетнулися, ніби існували в паралельних вимірах, що не мали спільних точок дотику.

Я насолоджувалася цим затишшям.

Стабільність. Спокій.

Жодних різких рухів, жодних колючих слів, жодних палючих поглядів, які залишали сліди на шкірі сильніше за дотики. Ще раз переконалася — рівні, виважені емоції, прогнозованість подій, відсутність напруги — це моя гавань. Місце, де я дихаю вільно.

Збори Фонду були заплановані на вечір, і коли мені повідомили про зміну регламенту, я мимоволі здивувалася.

— Це… незвично, — тихо пробурмотіла, пробігаючи очима оновлений порядок денний.

Ніяких нових проектів не анонсували, та й зазвичай подібні речі обговорювали заздалегідь. Але вирішила не поспішати з висновками і дочекатися вечора.

Ми з Генрі зайшли разом і сіли поряд. Атмосфера була звично діловою, але я відчувала напруження Генрі ще до того, як він сам це усвідомив.

Першим слово взяв містер Фостер. Він говорив про новий проект, а потім плавно перейшов до того, що він зацікавив нових потенційних представників, яких він мав честь сьогодні представити.

Я посміхнулася. Більше представників — більше ідей, більше можливостей для розвитку. Фонд ріс, і це було чудово.

— Дозвольте представити міледі Шарлотту Роу та містера Фредеріка Віслоуо, — урочисто оголосив Фостер.

Я зберігала абсолютний спокій. Коли для тебе грає чужий спектакль, найкраще залишатися глядачем, а не актором.

Генрі кинув на мене швидкий, майже вивчаючий погляд, але я не дала йому жодного знаку. Навіть не поворухнулася. Як і всі, привітала нових членів Фонду, і ми перейшли до обговорення проектів.

Внутрішній діалог вівся сам по собі, наче окремий голос, що методично розкладав усе по поличках, шукав баланс між «за» і «проти»: 

«Отже, що ми маємо?

Фредерік тепер офіційно частина Фонду. 

Факт, який не змінити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍