Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Він почув його вперше – важкий, глузливий, грубий. Один, другий, третій…

Найманці були незрівнянно щасливі це споглядати. Вони стояли півколом, спостерігаючи, мов гієни, що нарешті побачили, як ватажок впав. Вони сміялися. Не від шоку, не від страху – від задоволення.

І тоді, один за одним, вони стали перед ним на коліна.

– Нарешті, – промовив один із них, підводячи голову і дивлячись на нього поглядом, сповненим чогось майже захопленого. – Оце справжня влада. Той, хто нам потрібен.

І вони чекали.

Чекали його наказу.

– Наказуйте, повелителю. Ваша сила – потужніжа, ніж короля Артура. Ми чекали цього дня… 

І Аларіон збагнув.

– То хто поранив короля Артура? – запитав, обертаючись до чоловіків.

– Я, – обізвався один з найманців. – Ми чекали на Вас. Він би не справився із заклотом. Ви сильніший, Ви… – не договорив, бо Аларіон скерував свою магію в його груди, і найманець впав замертво. 

Новий король підвів очі, наказавши іншим: 

– Обороняйте мій дім. 

Аларіон став для них символом, новим правителем, і тепер вони готові йти в бій, щоб захистити дім правлячої родини – нового правителя Аларіона, чия магія тепер була такою ж темною, як у них.

Більше не пам’ятав, навіщо вбив свого батька. Але Віолетта і Алек – вони пам’ятали його обіцянку вивести їх. Алек кинувся до Аларіона.

– Мій королю… Аларіоне, ми ж… дозвольте нам піти… дозвольте піти… цілителькам… Ви обіцяли… 

Обіцяв? Не пам’ятав такого. Але не врятувати невинних – не міг. Не міг не послухатися свого такого наляканого і бідолашного Алека.

Найманці всі відчули, що тепер підпорядкуються Аларіону, і з його новою силою вони вирушать у бій, щоб захистити те, що залишилося, та побудувати нову імперію під його темним проводом. Пішли захищати його володіння.

Найманці, сотні з них, ступали коридорами, залишивши після себе лише відлуння кроків, які м’яко згасали в повітрі. Аларіон чув, як поза вікнами лунав гучний шум: крики, вибухи, хаос, що розгортався на вулицях. 

У покоях короля лишилися лице цілительки, його слуга Алек… і труп Артура. 

Віолетта. Знав лиш її ім’я.

Його погляд ковзнув до неї. Дівчина дивилася на нього з таким страхом, що це вражало.

Віолетта, трясучи головою, підбігла, її очі світилися від сліз. Вона без жодного слова кинулася в обійми. Її губи торкнулися його, ніжно, але сповнені глибокого відчаю. І чоловік розгублено відсахнувся. Чому вона його цілує? Нечувано. Він не розумів. І вона… Вона ще не розуміла, що він її забув. 

– Наша магія! – вигукнула. – Вона однакова!

Дівчина підвела руку, показуючи червоне світло, що виходило з її долоні, але його магія була чорною, не такою. Це не мало сенсу. Аларіон стояв, спостерігаючи за її болем, не розуміючи, чому її страх наповнює його душу тривогою.

– Алеку, – важко видихнув, – я відпущу вас, тікайте і рятуйтеся, тут більше нічого робити, – і відкрив для них портал. 

Слуга швидко потягнув Віолетту за собою, інші цілительки теж побігли. Вони зникли, і портал закрився за ними. 

Аларіон обернувся до вікна – перед стінами замку справжня бійня. Почалася війна. І все, що він знав… йому потрібно врятувати престол. Саме тому він вбив короля.