Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

З усіх жінок сімейства Уілкінс лише Лейсі піддалась на вмовляння і залишила місто з останнім караваном біженців. Разом з ними відступили міські загони самооборони, в одному з яких були Рейф та Дюк.

Ворожі війська увійшли до Копертауну без бою.

Тупі копит, бряцання заліза та гучну лайку Аніта почула ще здалеку. Потім ворота ранчо відчинилися, і на подвір’я в’їхали кілька легіонерів в обладунках та важких плащах з хутряною підкладкою.

 - Панове солдати, - жінка спустилась сходами їм назустріч. - Це мирний дім. Вам немає чого тут шукати.

 - А ось я так не думаю, - один з вершників спішився, відкинув капюшон - і Аніта зблідла з лиця, побачивши типове ельдалонське обличчя під високим рожевим картузом. - Це будинок ворогів народу. Заарештуйте цю жінку.

* * *

В колишньому відділку шерифа загарбники влаштували комендатуру. Саме сюди доправили Аніту Уілкінс та її дочку, закутих у кайданки, що викликали якесь дивне спустошуюче відчуття всередині.

За столом сидів молодий ельдалонець, з акуратно підстриженими вусиками та борідкою, у френчі з червоним бантом та капітанськими погонами, і зосереджено черкав щось гусячим пером у товстому журналі в шкіряній обкладинці.

На порожньому стільці навпроти запеклась чиясь кров.

 - Так-так, і хто у нас тут? - з цікавістю промовив офіцер - Донька ворога народу та її поріддя. Ви що, думали, що за океаном зможете сховатися від гніву Революції? Змушений розчарувати - він знайде вас усюди.

 - Виродки… - бліда Аніта стиснула губи, намагаючись сплести пальці скутих рук в магічну фігуру. - Не чіпайте хоча б мою дочку! Вона ні в чому не винна.

 - Помиляєтесь! - похитав головою вусань. - Діти ворогів народу винні так само, як і їх батьки. Тож не зображайте тут праведний гнів, громадяночко… І не намагайтесь чаклувати. Наручники, що одягнені на вас - з місячного срібла. Вони повністю блокують зв’язок із джерелом магії. Хорхе!

 - Так, товаришу капітан? - знадвору зазирнув солдат з мушкетом на плечі.

 - Цих двох - на відправку у фільтраційний табір. Коли ми здобудемо перемогу тут, то повернемось додому і з допомогою наших нових латиціанських друзів очистимо священних полум’ям Революції всю ту гниль, що оселилась там. І тоді проведемо показові страти ворогів народу - і старих, і нових.

* * *

Мідсвілль палав.

Командир місцевого ополчення вирішив не залишати місто і битися до останнього. Багато місцевих доєднались до оборони - їм було що втрачат, а тікати, навпаки, особливо нікуди.

На в’їздах до міста були складені барикади, на горищах будинків - облаштовані позиції для стрільців. Мисливці, яких було чимало серед бійців опору, влаштували низку смертоносних та майстерно замаскованих пасток.

Легіонери прямо з маршу спробували взяти місто штурмом - і вмились кров’ю. Перегрупувавшись і підготувавшись краще, спробували ще двічі - з тим самим результатом.

Солдати провалювалися в пастки, підривались на саморобних розтяжках з пороховими бомбами і десятками гинули від влучного вогню. Маги, що йшли в їхніх лавах, намагались прикрити своїх підопічних захисними плетіннями, однак не могли розтягнути їх на весь стрій, а кулям з місячного срібла, яких у захисників виявилось достатньо, було й взагалі плювати на магію.

Розлючений втратами легат Сципіон віддав наказ змінити тактику. Латиціанці почали обстріл міста з катапульт зачарованими вогняною магією снарядами. До них доєднались гармати їхніх ельдалонських союзників.

Годину потому, вишикувавшись у захисні формації та під захистом магів, загарбники таки увійшли в напівзруйноване місто.

Діану Квінлетт та її батька кілька легіонерів витягли з дивом вцілілого будинку. Вірний Ред лежав на веранді долілиць - він намагався не пустити чужинців в дім, застрелив одного з обріза, після чого його посікли мечами.

 - Що вам від нас треба? - Діана щосили намагалась вирватися з чіпких рук латиціанців. - Ми мирні люди! Пусти мене, брудний солдафоне!

 - О! - до них підійшли двоє ельдалонських вояків з мушкетами в руках. - Що це за двійко буржуїв? Їх належить розстріляти.

 - Питаннями взаємодії з місцевим населенням вирішує центуріон-приміпіл Діміус, - похмуро відповів один з легіонерів зі знаком десятника на плащі.

 - Вашого центуріона тут немає.

 - Так, але є я, і наразі я старший за званням.

 - В чому справа? - ще один ельдалонець був у френчі з червоним бантом та лейтенантськими відзнаками, з шаблею та пістолем при боці. - Цих двох - в розхід, як буржуїв та ворогів народу. Вважатимемо, що революційна трійка в особі мене і вас двох вирок вже винесла. Хосе, Луісе - виконувати!

 - Слухаємось, товаришу лейтенант.

 - А ви, десятнику, обшукайте будинок і подивіться, що там може… гм… бути корисним для нашої спільної справи.

 - Слухаюсь, - легіонери кинулись грабувати дім, а ельдалонські солдати потягнули блідих та переляканих Квінлеттів за сарай по той бік вулиці.