Очерет - Історії Дикої Півночі, Очерет

Війна. Частина друга.

Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її

 

Вегецій

 

Темрява опустилась на засніжені прерії.

 

Ніщо не порушувало нічної тиші. Група бійців у білих накидках нечутно підкрадалася до табору легіонерів.

 

Тиждень тому Мелф вирушив на північ, до узгір’їв. Навіщо - не сказав, але, за його словами, це мало допомогти їм у боротьбі з загарбниками. На час його відсутності командиром загону став Клайф, і ось він-то й зважився на цю ризиковану авантюру.

 

Так, у латиціанців були маги. І так, їхні табори завжди були захищені не лише тимчасовими укріпленнями, а й комплексом охоронних заклинань. Але в Уілкінса-середнього був план на такий випадок.

 

Пригірцям вдалось дістати кілька амулетів, які використовувались ще за першої хвилі колонізації для уникнення магічних аномалій та осередків дикого чаклунства. І зараз саме вони мали допомогти подолати ворожий магічний захист. Амулети, на жаль, були одноразовими, але на цю ніч - вистачить.

 

 - Готовність! - прошепотів Клайф, оголяючи ножа. Планувалось якомога довше обходитись без стрілянини, аби максимально використати ефект несподіванки і вирізати якомога більше ворожих солдатів.

 

Натягнутої майже над самим шаром снігу нитки він не помітив. Вибухова хвиля вдарила в спину і відкинула вперед, а наступної миті ельф втратив свідомість.

 

Він зовсім забув, що на боці вторженців теж є ті, хто добре знайомий зі свинцем та порохом.

 

* * *

 

Минуло два роки з того часу, як Мелф Уілкінс вперше відвідав поселення клану Айягатта і мав непросту розмову з їхнім шаманом. І ось він знову стояв посеред задимленої юрти, дивлячись в обличчя замотаного в шкури сліпого гірського ельфа. А той, хоч і не мав би нічого бачити, дивився на нього.

 

Цього разу Мелф вирушив в гори наодинці. Великий загін міг привернути зайву увагу - чіткої лінії фронту не було (бо з боку захисників, по суті, не було кому ту лінію тримати - давали бій, коли була можливість, і відходили), і латиціанські скаути часом шастали де хотіли. Дорогою сюди Уілкінс тричі тікав від погоні та двічі вступав у двобій з одинокими розвідниками, що явно йшли по його душу. В результаті лише позбулись своєї.

 

На підході до узгір’я він більше нікого не помітив, і це давало привід сподіватися, що вороги відстали.

 

Шаман затягнувся люлькою і випустив чималий струмінь диму.

 

 - Чужинець знову прийшов до Гірського Народу. Чужинець знову прийшов до Воронячого Ока. Минулого разу чужинцю показали безпечний шлях, аби він міг врятувати те, що  йому дорого. Тепер чужинець знову користується гостинністю клану для своїх потреб.

 - Я і зараз рятую все те, що дороге для мене, - відповів Мелф. - На нас напали. Йде війна. Втім, ти знаєш…

 - Вороняче Око знає. Морський вітер розповів йому про братовбивчу війну між людьми Півдня. Води гірської річки, що ніколи не замерзає, повідали про те, хто переміг в цій війні. Від першого снігу, що вкрив гірські шляхи, він дізнався, як вони пішли на північ - підкорювати нові землі залізом, магією та димними стріляючими палицями.

 - Ну, якщо ти все знаєш… Тоді знаєш і причину, чому я тут.

 - Вороняче Око знає. Чужинець хоче, щоб Гірський Народ допоміг жителям долин битися з їхніми ворогами. Він хоче, щоб сини та дочки Гірського Народу гинули від гострої сталі, свинцю та магії, що порушує саму сутність Світу. Але навіщо це Гірському Народу? Навіщо це Воронячому Оку?

 - Якщо ми не встоїмо, - спокійно відказав Мелф, - вони рано чи пізно прийдуть до вас. Приховані стежки в горах не завжди будуть прихованими. Пошукова магія виявить їх. А тоді - ви не зможете їх зупинити.

 - Мабуть, злі духи затьмарили розум чужинця, і він перестав дружити з головою. Без дозволу Гірського Народу ніхто не прийде до оселі Гірського Народу.

 

“Ну, я ж колись прийшов” - хотів сказати Мелф, але не встиг. Знадвору почулись крики, і до вігваму забіг молодий гірський ельф. Права рука в нього була в крові.

 

 - Шамане! Ворог! Людина з Півдня! Схований магією! Встиг вбити трьох наших, перш ніж ми убили його!

 - Розвідник-латиціанець, - промовив Мелф. - І це він був лише один.

 - Ворог прийшов слідами чужинця, - хрипло прокаркав Вороняче Око. - Чужинець привів його!

 - За мною ніхто не стежив, - похитав головою Уілкінс. - Піднімаючись в гори, я пильнував та замітав сліди. А перед тим, як піднятись на ваше плато - влаштував за собою обвал. Він прийшов не тією ж дорогою, що й я.

 

На кілька секунд в наметі повисла тиша.

 

 - Вороняче Око не може сам вирішувати питання війни. Такі питання вирішує вождь. Швидка Нога має привести вождя. Вороняче Око буде говорити з ним.

 

Молодий ельф вклонився і прожогом вибіг з вігвама.

 

 - Чужинець має зачекати назовні, - втомлено промовив шаман. - Слова, які вождь та Вороняче Око будуть говорити одне одному, не для вух чужинця.

 - Добре, - Мелф кивнув. - Мені все одно час вертатись до своїх. Ти ж знайдеш спосіб повідомити мені про ваше рішення?

 - Чужинець не має хвилюватися. Вороняче Око знайде спосіб.

 

* * *

 

Закутавшись у хутряну шубу, Аніта сиділа на веранді та мовчки дивилась вдалечінь.

 

Вона відмовилась залишати рідний дім, хоча в останніх листах, отриманих від чоловіка, він наполегливо просив її це зробити.

 

“Я втомилась тікати від долі” - писала вона у відповідь. - “Та й на кого полишити ранчо? Його розграбують, а це праця всього нашого життя.”

 

Хеленіта також лишилась у місті. По-перше, не бажала зоставляти матір саму. По-друге, не хотіла кидати роботу в лікарні, куди постійно привозили поранених у боях.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍