Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Він підвів голову й подивився на мене так, ніби здивувався, як я досі не втекла з цього палацу.

– Масаж? – перепитав із легкою усмішкою.

– Тсс, – я хитро підморгнула. – Сиди і не відволікайся, мені треба відточувати свої навички.

Я підійшла ближче, встала за його спиною і обережно поклала руки йому на плечі. Відчула, як його м’язи напружені, неначе натягнуті струни.

– Ну, кажи, чим тебе так вимотав цей невідомий гість? – я почала легенько масажувати йому шию.

– Які гості? – він нахилив голову вбік, даючи мені більше доступу.

– Ті, що кричали на весь будинок, – прошепотіла я. – Хто це був? Що за розбірки?

Він затих на кілька секунд. Здається, він думав, як відповісти.

– І що ти чула? – його голос був низький і ніби трохи суворий.

– Ну… не все, – я прикинулась, хоча прекрасно пам’ятала кожне слово тієї розмови. – Але досить, щоб зрозуміти, що я, напевно, створюю тобі купу проблем. Може, мені варто…

– Зупинись, – Емір обернувся, і я ледь не збилася з дихання. Його очі дивилися на мене так глибоко, що я втратила всі слова. – Не смій навіть думати, що ти повинна піти.

Його обличчя було зовсім поруч. Я відчувала кожен його подих, бачила, як трохи піднялися кутики його губ, а його рука ледь торкнулася моєї.

– Ти занадто близько, – прошепотіла я, наче застерігаючи, але не відсунулась.

– Ти занадто далеко, – відповів він, і його голос був уже зовсім низький, майже шепіт.

Я не знала, чи то мої руки потягнулися, чи то я просто втратила контроль. Але пальці самі доторкнулися до його щоки. Шкіра була гарячою, і я враз зупинилась.

– Ти гориш! – я торкнулася його чола, потім знову щоки. – Емір, ти серйозно дуже гарячий!

– Це твоя присутність, – жартома сказав він, але я вже панікувала.

– Ніяких жартів! У тебе температура. Це… чи це тиск? Може, застуда? Або… чи, не дай Боже, щось серйозніше? Де термометр?

Я піднялася, збираючись його знайти, але він схопив мене за руку.

– Заспокойся. Це просто стрес. Трохи спокою – і все минеться.

– Еміре, це не жарти, – я сіла навпроти нього. – Тобі треба до лікаря.

– Нічого не треба. Просто побудь зі мною. Цю ніч. Мені стане легше до ранку, ось побачиш.

– Просто побути поруч? – перепитала я, трохи здивована таким проханням.

Він кивнув і трохи слабко посміхнувся.

– Ти не уявляєш, як твоя присутність мене заспокоює.

Я на мить задумалась. Як відмовити людині, яка буквально розірвала себе заради того, щоб захистити моє ім’я?

– Добре, – зітхнула я, сідаючи поруч і вкриваючи його пледом. – Але зранку ми виміряємо температуру. І якщо вона не спаде – я викликаю лікаря.

– Ти така вперта, – посміхнувся він, закриваючи очі.

– Ще б пак, – прошепотіла я, дивлячись, як його обличчя розслабляється. – Це тобі ще дуже знадобиться.

Залишившись поруч із ним, я раптом зрозуміла, що саме зараз мені дійсно не хочеться тікати.