Софія Чайка - Якось 31 грудня, або Що ви собі дозволяєте?, Софія Чайка

— Он як?

— Саме так. Я коли про ту новину дізналась, страшенно розлютилась. Ти його так кохала, чекала, а він... От я і відправила фотографії з телефону, а потім злякалась. Сніжана прибрехати любить, а мені з тобою жити. Ось я і…

— Зіпсувала комп'ютер.

— Мене, між іншим, теж обдурили. Сніжана зізналась мені у всьому лише рік тому, коли повернулася з-за кордону. Вона тепер у салоні масажисткою працює. Так і не підчепила нікого… вартісного.

— Повернулась? І ти промовчала?

Рената сіпнулась, але Марат утримав її на місці. Повільно поцілував у шию. Губи у Рити стиснулися у великий яскраво-червоний ґудзик.

— А навіщо? Він вже давно не писав і не приїжджав, хоча міг би поцікавитися. А ти засмутилася б. Навіщо лаятись через чужу людину?

Рената знала, що сестра далеко не подарунок, але ось такий відвертий егоїзм дуже її засмутив. Вона ж сама її виховувала!

— Погана з мене вийшла вихователька.

— Це ти про мене? Серйозно?

— Цілком.

— А Вітя? Про нього ти забула?

— Якраз про нього я тепер турбуюсь найбільше.

— Ти йому потрібна!

— Віті потрібна адекватна мати, а його тітці тепер є чим зайнятися, — несподівано втрутився Марат.

— Чим же це? — вигукнула Рита, вперла руки в боки та випнула груди. Вона завжди так робила під час розмов з чоловіками, за що й отримувала зауваження від Ренати.

— Облаштовувати нове житло та няньчити дітлахів. Наших з нею діточок.

— Але ж їх у вас немає!

— Гадаю, що після сьогоднішньої ночі...

— Безсоромники! Через стіну спить твій племінник, Ренато. — Та лише знизала плечима. — Негайно відведу його до ялинки. Якомога далі від…

Не знайшовши потрібних слів, Рита кинулася до дверей.

— Віті привіт! — крикнув Марат.

А Рената, за звичкою відчуваючи себе винною, додала:

— Одягни його тепліше. І подарунки під ялинкою не забудьте.

Вона спеціально вставала з ліжка, щоб поставити коробки в потрібне місце, а потім поспішила до затишних обіймів коханого.

Рита стукнула дверима, і раптом знову відчинила їх та зазирнула всередину.

— Ти їдеш? — не дивлячись на Марата, поцікавилась Рита. Рената лише кивнула. – А як же я? І Вітя?

— Ви впораєтесь. Обидва подорослішаєте.

Сестра не відповіла, але двері зачинила тихо.

Марат одразу підім'яв під себе Ренату та посміхнувся, хитро так, підступно. Ренаті сподобалося. Заявив:

— Назад дороги немає.

— Ти про що?

— Доведеться зайнятися важливою справою негайно. Пообіцяли, значить треба виконувати. Я про дітей.

— Це ти обіцяв, — заперечила Рената, але руками вже залізла під футболку, з насолодою погладила пружні м'язи на спині.

— У нас тепер усе спільне. Обіцянки в тому числі.

— Хитрун.

— Закоханий чоловік.

— Наскільки закоханий?

— Зараз покажу.

— А твоє коліно?

— Нам тепер нічого не завадить. І ніхто. З новим щастям, кохана!

Кінець