Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

світловий сигнал? Насунувши на очі захисний світлофільтр, Петро випустив з-під черева “Протона” спеціальну ракету. В радіусі тисячі миль спалахнуло сяйво, еквівалентне вибухові кількох водневих бомб. Проте Центр, ніби там у них заїло грамофонну платівку, повторював: “Протон”, “Протон”, ми вас не чуємо!”

Виходить, що навіть такий потужний спалах не вирвався із страхітливої пастки, прилипнувши до невидимих гравітаційних материків, немов залізні ощурки до магніту. Прокляття!

Петра вдавило в крісло. Він не міг тепер навіть дістатися до штурвала. Страшенний біль терзав кожну клітину його дужого, тренованого тіла. Здавалося, неначе він вдихає тягучий розчин бітумної смоли, а в жилах повільно тече смертоносна ртуть.

Петро раптом відзначив, що його руки вкриті сіткою темних кривульок. То, здогадався він, лопалися від перевантажень судини.

З “Протоном” коїлося неймовірне. Брязнувши, розсипалася на скалки лінза телемонітора. Скалки ті та гострі уламки не зависли, як належало в невагомості, а сипонули, прилипнувши до носового оглядового ілюмінатора. Затріщало-заскреготало під обшивкою кабіни, де перехрещувалися шпакгаути основного каркаса. Й знову, нехтуючи фізичними законами, колючі лусочки емальової фарби обліпили передній козирок кабіни. А пружна шпиця внутрішньої антени зігнулася, мов під ураганним вітром, рвонулася слідом за рештками розтрощеної лінзи… Хтось невидимий, але всюдисущий рвав, поров м’яку внутрішню обшивку, видавлював її у той бік, куди мчав некерований “Протон”.

Переборовши дикі перевантаження, що загрожували розчавити його, Петро смикнув важіль реверсивного режиму. Тільки таким чином можна було, якщо не зупинити, то бодай загальмувати це божевільне ковзання у безвість… Петро приготувався до різкого поштовху, зблиску восьми струменів, що повинні були вирватися ^ чотирьох надпотужних двигунів. Однак нічого такого не сталося. “Протон” невмолимо вгвинчувався у безконечну апокаліптичну трубу.

У голові, де, здавалося, заклякли від свинцевого обтяження навіть думки, майнуло: “Треба увімкнути всі бортові магнітофони”. У ніші, де до часу до пори дрімав броньований “чорний ящик”, іскрило й диміло. Отож “хранитель останнього слова пілота” міг уже або відключитися, або й зіпсуватися геть. З думкою про те, що, можливо, хоч через сотні років земляни чи якісь інші свідомі істоти все-таки якимось чудом знайдуть у безмежному космічному океані бодай шматочок магнітної плівки, Петро почав: “Я “Протон” з планети Земля… Координати 89–48 за галактичною шкалою… Швидкість сто дев’яносто— три нулі… Управління судном порушене… Радіозв’язок відсутній: Центр мене не чує… Перевантаження — сімнадцять… Величезна гравітаційна аномалія… Напевне, апарат засмоктує чорна діра… Всі спроби розвернути корабель виявилися марними… Я нічого не бачу… Задушливо й боляче… Навколо суцільна пітьма… А-а-а-а…”

* * *

На двадцяту добу у Центрі керування міжгалактичними польотами канал № 9 вимкнули. Повільно опустився у своє ложе схожий на зенітку п’ятдесятиметровий стовп радіотелескопа. Потух величезний, всіяний оранжевими цифрами та пунктирами екран.

Начальник Центру зняв окуляри й сумно сказав:

— У нього скінчилося пальне. До того ж “Протон” зник з екранів біля зони чорної діри…

На листочку календаря він записав: “Створити комісію по розслідуванню”.

* * *

Буяла весна. Палюче азіатське сонце ще не встигло перетворити кущики трави на купки сінця. І шматки дерну, якими були обкладені могилки та стели, палали коротким зеленим полум’ям.

— Ось тут, Вікторіє Андріївно, — підвів черговий офіцер Центру до химерного базальтового пам’ятника струнку біляву жінку.

А сам відійшов трохи осторонь.

Жінка довго вдивлялася у рожеву мармурову плиту. Нарешті серед імен тих, хто не повернувся з космосу, знайшла:

“Національний герой, полковник Корженко Петро Степанович”…

Легенький вітерець доторкнувся до пасма її волосся. Жінка не плакала. Вона поклала до плити букет чорнобривців. Запалила цигарку. Рушила до цвинтарної брами.

— Ваш літак о п’ятнадцятій, — нагадав їй уже в машині делікатний капітан.

— Дякую, — ледь кивнула й… здригнулася: праворуч, за сірим пологим пагорбом, вдарила громовиця.

То рвався у космічну далеч ще один “Протон”. А може, “Квант” чи “Атом”… Невдовзі й сама Вікторія Андріївна побачила у небі білий розчерк.

Аби хоч якось втішити гостю, капітан всупереч інструкціям сказав:

— На Венеру полетіли. Перша робоча вахта.

Володимир Кашуба

ГРИМАСИ ПРОГРЕСУ

Костя Шпак закрутив останню гайку й зітхнув з полегшенням:

— Здається, все…

Робот моделі СТХ-У51-Б, а простіше — Домашній Робот (Уніфікована модель), чи зовсім просто — Друм, стояв перед нами, урочисто виблискуючи всіма своїми індикаторами. Два роки наш дружний колектив конструкторів бився над створенням універсальної домогосподарки, яка б зняла з тендітних жіночих плечей тягар буденної хатньої роботи. Друм повинен був прибирати кімнати, поратись на кухні, глядіти малечу, шити, прати, прасувати… Загалом, виконувати всі ті роботи, що досі забирали у наших вірних подруг левину частку вільного часу.

— Що ж, друзі, вітаю вас із завершенням монтажних робіт, — сказав Іван Петрович, керівник групи. — Але це лише половина справи. Перш ніж здати нашу конструкцію у масове виробництво, треба її випробувати. Ясно, умови випробування мають бути близькими, так би мовити, до бойових…

— Пропоную доручити цю справу Андрієві, — вихопився Костя Шпак.

— Чому саме мені? — поцікавивсь я.

— Ти ж у нас холостяк, — пояснив Костя. — І якщо Друм витримає у тебе, значить, він витримає де завгодно… Ви не проти, Іване Петровичу?

— Якщо Андрій згоден…

— Чого не зробиш заради прогресу! — сказав я.

— Тоді бери службову машину й вези його додому, — сказав Костя. — Щоб до твого приходу була готова вечеря. А на завтра запрошую всіх до себе: відзначимо моє тридцятиріччя, заодно й обмиємо наше дитя…

Після роботи я завжди заходив до їдальні чи кафе, щоб трохи перекусити, та сьогодні відразу подався додому. Ледве відчинив двері квартири, як відчув апетитний запах смаженої цибулі й ще чогось невимовно смачного… Я швидко роздягнувся, повісив на вішалку пальто і по ідеально натертій підлозі навшпиньки пройшов на кухню.

Біля стерильно чистої газової плити стояв Друм і уважно вивчав якусь інструкцію. А на столі… Ои леле! Я навіть не підозрював, яке диво можна створити із звичайної любительської ковбаси, картоплі та цибулі. Отож швиденько помив руки й усівся до столу.

— Ану, Друмчику, дістань із холодильника пляшку, — скомандував. — Щось у горлі пересохло.

Друм слухняно шарпнув дверцята холодильника, дістав з полиці пляшку лимонаду. Із задоволенням випивши різкого холодного напою, я взявся до вечері. Страва була чудова. Швиденько упоравшись, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор: от-от мав початися матч на першість країни з футболу…

Гра відразу ж захопила мене. Слідкуючи за перипетіями на полі, я дзиґою крутився у кріслі. А коли наші не забили майже стопроцентний гол, аж застогнав від розпачу — нездари!

Раптом екран телевізора погас.

— У чому справа? — роздратовано спитав я Друма. — Негайно увімкни!

— Після трудового