Брати Капранови - Справа Сивого

намагався підшукати слова, які б не роздратували невдоволеного сановника. — Оскільки справа стосується вашого чиновника, то в жандармському управлінні відмовилися без вашого наказу...

— Так, — губернаторські губи розтягнулися у задоволеній посмішці. — І ви прийшли цього наказу просити.

— Річ у тім, що пан Еварніцкій є таємним українофілом і дуже небезпечним організатором малоросійського елемента. Малороси мають небезпечну властивість...

— Тільки не розказуйте мені про малоросів, — Вревський підвівся з-за столу і сперся двома руками на його поліровану поверхню. Поза ця явно не обіцяла співрозмовнику нічого хорошого. — Я п’ять років мав честь командувати штабом Одеського військового округу. Та й тут у мене, крім інородців, кожен третій — малорос. Так що ж я маю на догоду твоєму відомству тепер усіх їх під наглядом тримати? А?! І ще смію нагадати, що у мене тут війна. З самим англійцем війна!

Губернатор зробив патетичну паузу, і Сєдов поспішив вставити у неї свою репліку:

— Я не смію казати про всіх. Тільки про Еварніцкого.

— Тільки про Еварніцкого, кажеш?! — зіщулився Вревський. — Ну добре, давай тільки про Еварніцкого. Бо про Еварніцкого не лише ваш департамент мені зі столиці пише.

Сєдов нашорошив вуха, а сановник простягнув руку на дальній край столу, взяв і підніс до очей папірець.

— Божою милістю, Ми, Олександр третій, Імператор і Самодержець Всеросійський, Цар Польський, Великий Князь Фінляндський і прочая, і прочая, і прочая, — він у півока глянув на відвідувача. — Повеліваємо нагородити колезького асесора, молодшого чиновника особливих доручень при Туркестанському генерал-губернаторі Дмитра Еварніцкого орденом Св. Станіслава III ступеня. Серпня тридцятого дня 1893 року.

Сєдов вислухав ці слова, як вирок.

— Але ж це не означає... — спробував слабко заперечити він.

— Означає! — грохнув кулаком по столу Вревський. — Кому мені накажете вірити, указу Його Імператорської Величності чи грамотці департаменту поліції?

Столичний гість безсило опустив голову.

— Можете іти.

Сєдов повернувся до приймальні абсолютно знищеним. Він автоматично кивнув секретарю, що з професійною цікавістю вивчав обличчя тих, хто виходив з кабінету, — це допомагало зрозуміти, у якому настрої перебуває шеф.

Подумати тільки! Еварніцкій став чиновником восьмого рангу! Високоблагородієм! І це лише за рік після того, як тинявся без роботи у Петербурзі. А до того ж отримав Станіслава на грудь — звісно, орден не аж, але такий, що дає право на пенсію і до якого зазвичай приводять десятиліття бездоганної служби. Самому Сєдову до такого ордена ще служити й служити.

Неначе сомнамбула, він ішов прохолодною алеєю англійського парку. «Війна з самим англійцем!», — лунали у голові патетичні слова губернатора. Цікаво. Війна з англійцем, а приймальня, парк — усе в англійському стилі. І у приймальні розпоряджається англійка — не знати, чия вона там гувернантка... І малороси. Губернатор їх знає, бо п’ять років служив в Одесі. Знає і роздає чини та нагороди — це ж, либонь, за його представленням Еварніцкого Станіславом нагородили. Бо кожен третій навколо нього — малорос. У своїй Малоросії вони тихі, як миші. А тут, на окраїні, — страшні люди, які тримаються одне одного, протекціонують, опікають і захищають. Кожного окремо можна підкорити або розчавити, але варто лише на мить відвести пильне око імперії, у якої і без того багато справ, вони одразу розправляють плечі і починають кучкуватися, балакати по-своєму, співати пісень, ба й гірше — згадувати колишні вольності.

І їх ще називають природними підданими! Природні бунтівники, природні зрадники — от хто такі малороси. Їхнє існування само по собі є загрозою великій Росії!

З такими думками колезький асесор Сєдов ішов до поштової станції, вперше відчуваючи свою безпорадність та безсилля всього Департаменту поліції.

— Лізонько, ми їдемо до Варшави! — Яворницький влетів до вітальні, підхопив дівчину на руки і закружляв кімнатою.

Та зойкнула від несподіванки, але пручатися не стала, терпляче дочекалася, поки чоловік поверне її на підлогу, а тоді перепитала:

— Якої Варшави? Поясни, будь ласка.

Дмитро Іванович всадовив дівчину на канапу, а сам прилаштувався на стільці навпроти.

— Я тобі не казав, щоб не зурочити. Пам’ятаєш, як мене до Львівського університету запрошували, але по службі не відпустили?

— Ну.

— Ну так от. А недавно мене запросив до Варшави Іван Якович Рудченко[114]. Знаєш такого?

Дівчина заперечливо покрутила головою.

— Та знаєш. Це який Іван Білик. Брат Панаса Мирного.

Дівчина байдуже повела плечима.

— Ну добре, Бог із ним. Вони з братом обидва служать у фінансовій галузі. Іван Якович очолює зараз Варшавську казенну палату. Ми з ним списалися, і він запросив мене до себе чиновником. А я на вус львівську історію намотав, сам подавати прохання не став, а звернувся до наших козаків. Коли їздив до Ташкента, зайшов до Сукачова, — він зазирнув у очі дівчини і, не побачивши розуміння, пояснив. — Це земляк наш, суддя, який допомагав мене сюди прилаштувати. — Яворницький зробив паузу, але вираз обличчя Лізи не змінився. — Ну, словом, він взявся залагодити справу по своїх каналах. І сьогодні я отримав листа.

Яворницький витяг із кишені конверта і тріумфально підняв його догори.

— Там, у канцелярії губернатора теж є наші, і вони примудрилися оформити усе не відставкою зі служби, а переводом. Я б до таких хитрощів ніколи не додумався. Словом, за два місяці ми їдемо до Варшави. Чуєш? Не Україна, звісно, але значно ближче до дому. І там нарешті мине твоя хандра. Ми зможемо приїхати до батька, вимолити у нього пробачення, я отримаю розлучення, і все буде добре. Чуєш?

Дівчина кивнула.

— Ну от і домовилися. І треба вже потрошку починати збиратися. Це тебе теж відволіче.

Він підвівся зі стільця і попрямував до стелажу, заваленого старими тарілками і дзбанами різного ступеню побитості.

— Це все віддамо до музею. Ти знаєш, якщо я і буду про щось жаліти, то тільки про те, що не встигну його відкрити. Бо тільки працюючи над музейною колекцією, я відчував тут себе щасливим.

— Правда? — уточнила дівчина й очі її звузилися.

— Так, — Дмитро Іванович усміхнувся. — Напевно, я і справді лахмітник. Права була Варвара Петрівна. Дивлюся на цю кераміку чи килими, чеканку, і жаль стискає серце, як подумаю, що з цим усім доведеться розлучитися. А яка тут різьба по кістці! Афросіабська культура, тимуриди — це так несхоже на моїх козаків. Але так захопливо! Якби можна було, забрав би це