Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

багатство. Якщо вам поталанить утекти, то пам’ятайте, що бідолашний абат, якого всі вважали божевільним, мав світлий розум. Поспішайте на Монте-Крісто, заволодійте нашим багатством, утіштеся ним, ви доста натерпілися.

Корчі урвали його мову. Дантес звів голову і побачив, що абатові очі наливаються кров’ю. Здавалося, кривава річка ринула від грудей до голови.

— Прощавайте! Прощавайте! — прошепотів старий священик, ухопивши Едмона за руку. — Прощавайте!

— Ні! Ні! — вигукнув той. — Не покинь нас, Боже, порятуй його!.. На поміч, на поміч!

— Тихше, тихше! — пробелькотів умираючий. — Мовчіть, а то нас розлучать, якщо ви мене порятуєте!

— Правда ваша. Не бійтеся, я порятую вас! Хоч ви й потерпаєте, та, здається, менше, ніж першого разу!

— Помиляєтеся; менше я потерпаю, бо в мене менше лишилося сили для страждання. У вашому віці вірять у життя, вірити і сподіватися — привілей молодості. Але старість ясніше бачить смерть. Ось вона!.. Зближається! Край!.. Ув очах тьмариться!.. Втрачаю притомність! Вашу руку, Дантесе! Прощавайте! Прощавайте!..

І, зібравши рештки сил, панотець звівся на ліжку востаннє.

— Монте-Крісто! — прошепотів він. — Пам’ятайте, Монте-Крісто!

І впав на ліжко.

Напад був страшний: покорчені конвульсіями руки й ноги, набряклі повіки, кривава піна, безтямне тіло — ось що лишилося на тому ложі страждань від розумної істоти, що лежала за хвилю до того.

Дантес узяв каганця і поставив його біля узголів’я на камінь, що стирчав зі стіни; мерехтливе світло кидало химерний відблиск на спотворене обличчя і неживе, задубіле тіло, що лежало перед ним.

Утупившись у нього непорушним поглядом, Дантес безтрепетно чекав тієї хвилини, коли треба буде застосувати рятівний плин.

Урешті він узяв ножа, розціпив зуби, що подавалися легше, ніж минулого разу, відлічив дванадцять крапель і почав чекати; у пляшечці залишалося ще майже удвічі більше від того, що він улив.

Він очікував десять хвилин, чверть години, півгодини — Фаріа й не поворухнувся. Здригаючись усім тілом і відчуваючи, як чуб його став диба, Дантес лічив секунди за калатанням свого серця.

Тоді він вирішив, настала пора випробувати останній засіб: він притулив пляшечку до посинілих абатових вуст і влив у роззявленого рота решту настою.

Трунок справив гальванічну дію: старий священик страшенно сіпнувся, очі його розплющилися, він зітхнув, наче зойкнув, а потім трепетне тіло потроху знову завмерло.

І тільки очі лишилися розплющені.

Минуло півгодини, година, півтори години. Упродовж отих болісних півтори години Едмон, схилившись над своїм другом і притуливши долоню до його серця, відчував, як тіло абата холоне і калатання серця завмирає, стає глухіше і невиразніше.

Аж усе скінчилося; серце здригнулося востаннє, обличчя посиніло; очі лишилися розплющені, та погляд потьмянів.

Була шоста ранку, світало, і бліде сонячне проміння, просягаючи до камери, боролося із тьмяним світлом каганця. Відблиски світла ковзали обличчям небіжчика і деколи здавалося, наче воно живе. Поки тривала ця боротьба світла з пітьмою, Дантес міг ще сумніватися, та коли взяло гору світло, він збагнув, що перед ним лежить мрець.

І тоді нездоланний жах охопив його; він не наважувався потиснути цю мертву долоню, що звисала з ліжка, не наважувався поглянути в ці білі й непорушні очі, що їх він марно силкувався заплющити. Він погасив каганця, ретельно заховав його і хутко побіг звідти, якомога щільніше затуливши плиту у себе над головою.

Та й не можна було вже баритися: незабаром повинен був прийти наглядач.

Цього разу він почав із Дантеса; від нього він збирався йти до абата, якому ніс сніданок і білизну.

Утім, не видно було, що він знає про те, що сталося. Він вийшов.

Тоді Дантес відчув нездоланне бажання дізнатися, що відбудеться в камері його бідолашного друга; він знову закрався до підземного лазу і почув вигуки тюремника, що гукав на ґвалт.

Незабаром поприходили інші наглядачі; потім почулися тяжкі й розмірені кроки, якими ходять вояки, навіть якщо вони не в шерензі.

Разом із ними увійшов і комендант.

Едмон чув рипіння ліжка, де перевертали тіло. Він чув, як комендант звелів бризнути водою на мерця і, побачивши, що в’язень не приходить до тями, звелів погукати лікаря.

Комендант вийшов, і до Едмона долинули слова співчуття разом із кпинами та реготом.

— Що ж, — казав хтось, — навіженець подався до своїх скарбів, щасливої дороги!

— Із усіма тими мільйонами йому не буде на що купити саван, — сказав другий.

— Савани в замку Іф недорого коштують, — озвався третій.

— Може, задля нього трохи і втратяться, — усе-таки священик!

— Тоді його вшанують лантухом.

Едмон слухав, не пропускаючи жодного слова, та второпав із усього того небагато.

Незабаром голоси замовкли і йому здалося, наче всі вийшли з камери.

Проте він не зважився увійти — там могли поставити наглядача, щоб стеріг мертве тіло.

Тож він лишився на місці й, затамувавши подих і не рухаючись, далі прислухався.

За годину знову пролунав гамір.

До камери повернувся комендант у супроводі лікаря та кількох офіцерів.

На хвилю все замовкло. Напевне, лікар підійшов до ліжка й оглядав тіло.

Потім почалися розпитування.

Оглянувши в’язня, лікар заявив, що він мертвий.

У запитаннях та відповідях звучала недбалість, яка обурила Дантеса. Йому здавалося, що всі мають почувати до бідолашного абата бодай частку тієї сердечної приязні, якої він сам до нього мав.

— Ох і засмучений я, — сказав комендант у відповідь на заяву лікаря, що абат помер, — це був сумирний і добрий в’язень, що бавив усіх своїм божевіллям, а головне, за ним легко було наглядати.

— За ним і геть зовсім не треба було наглядати, — укинув тюремник, — він просидів би тут п’ятдесят років і, голову даю, жодного разу не спробував би тікати.

— Проте, — сказав комендант, — мені здається, що попри ваші запевнення, — не тому що я сумніваюся у вашій обізнаності, а щоб не відповідати потім, — треба упевнитися, що в’язень таки віддав Богові душу.

Запала тиша; Дантес вирішив, що лікар ще раз оглядає й обмацує тіло.

— Заспокойтеся, — сказав урешті лікар, — він мертвий, слово даю.

— Але ж ви знаєте, — знову озвався комендант, — що в таких випадках ми не задовольняємося тільки оглядом; тож, попри видимі ознаки, виконайте, будь ласка, формальності, які передбачає закон.

— Що ж, розжарте залізо, — сказав лікар, — але, кажу вам, це зайва осторога.

Почувши про те залізо, Дантес здригнувся.

Пролунали квапливі кроки, рипіння дверей, знову кроки, і за декілька хвилин наглядач сказав:

— Ось жарівниця і залізо.

Знову запала тиша; потім пролунало шкварчання припаленого тіла, і тяжкий, відразливий сопух промкнувся навіть крізь мур, що за ним принишк Дантес. Відчувши дух смаленого людського тіла, Едмон укрився циганським потом, і  йому здалося, наче він зомліє зараз.

— Тепер ви бачите, що він мертвий, — казав лікар. — Припалювання п’яти — найпевніший доказ. Бідолашний божевілець вилікувався від навіженства і вийшов із в’язниці.

— Його звали Фаріа? — поспитав якийсь офіцер, що супроводжував коменданта.

— Так, і він казав, що це стародавній рід. Утім, це був дуже вчений і доволі