Лі Бардуго - Руїна та відновлення, Лі Бардуго

— Не зневажаю. Розумію.

— Не всі вони дурні та слабаки.

— Але передбачувані, — підказав Дарклінґ. — Упродовж певного часу люди тебе любитимуть. Та що вони думатимуть, коли їхній прекрасний король зістариться й помре, а його дружина-відьма залишиться молодою? Коли всі, хто пам’ятатиме твої жертви, обернуться на прах, скільки, на твою думку, знадобиться часу їхнім дітям і внукам, щоб повстати проти тебе?

Від його слів у мене мороз пішов поза шкірою. Думка про довге життя, що чекало на мене, про роззявлену прірву вічності досі не вкладалася в голові.

— Ти ніколи про це не замислювалася, так? — перепитав Дарклінґ. — Живеш однією миттю. А я — тисячею.

«Хіба ми не все одночасно?»

Його рука блискавкою метнулася вперед і схопила мене за зап’ястя. Кімната раптом чітко з’явилась у фокусі. Чоловік смикнув мене до себе й затиснув між колінами. Друга його рука лягла мені на поперек, сильні пальці розтягнулися вигином хребта.

— Тобі судилося врівноважувати мене, Аліно. Ти єдина людина у світі, котра могла б володарювати разом зі мною, котра в змозі опанувати мою силу.

— А хто врівноважуватиме мене? — Слова зірвалися з моїх уст, перш ніж я встигла обміркувати їх, без прикрас озвучивши думку, що переслідувала мене навіть більше за страх виявити, що жар-птиці не існує. — Що, як я нітрохи не краща за тебе? Що, як замість того, аби зупинити тебе, я лише стану черговою лавиною?

Чоловік довго розглядав мене. Він завжди дивився на мене так, наче я рівняння, яке не зовсім сходиться.

— Я хочу, щоб ти дізналася моє ім’я, — сказав він нарешті. — Ім’я, котрим мене назвали, а не обраний мною титул. Хочеш почути його, Аліно?

Я відчула, як там, у Прядці, каблучка Ніколаї тисне на мою долоню. Я не мусила стояти тут, у Дарклінґових обіймах. Могла зникнути з його лещат, знову прослизнути до власної свідомості та безпеки кам’яної кімнати, захованої на вершечку гори. Та мені не хотілося йти. Попри все мені кортіло зберегти цю наповнену шепотом довіру.

— Так, — видихнула я.

Чоловік знову довго мовчав, перш ніж сказати:

— Александр.

Я ледь чутно засміялася. Дарклінґ вигнув брову й розтягнув губи у вимушеній усмішці.

— Що?

— Просто таке… пересічне.

Це звичайне ім’я однаково носили королі і селяни. Лише в Керамзіні я знала двох Александрів, ще трьох — у лавах Першої армії. Й один із них загинув у Зморшці.

Чорний Єретик нахилив голову набік, і його усмішка розквітла ще більше. Бачити його таким було майже боляче.

— Промовиш його? — запитав він.

Я повагалася, відчуваючи, як мене накриває хвилею небезпеки.

— Александре, — прошепотіла я.

Усмішка зникла, сірі очі на мить замерехтіли.

— Ще раз, — попросив Дарклінґ.

— Александре.

Він нахилився до мене, я відчула на щоці його дихання, а тоді його губи з зітханням притиснулися до моєї шкіри над самісіньким нашийником.

— Не треба, — попросила я. Відсахнулася, та чоловік притиснув мене міцніше. Його долоня лягла мені на потилицю. Я заплющила очі.

— Дозволь мені, — пробурмотів він мені в шию. Його ступня зачепилася за мою ногу, притягаючи мене ближче. Я відчула жар його язика, напружені м’язи під шкірою, коли він поклав мої руки собі на пояс. — Це ж не насправді, — нагадав Дарклінґ. — Дозволь мені.

Я відчула напад голоду, ритмічну спраглу пульсацію бажання, якого ми не запрошували, та яке однаково заволоділо нами сповна. Ми були самотні в цілому світі, двоє неповторних створінь. Поєднані зв’язком, який залишиться назавжди.

І який не мав жодного значення.

Я не могла пробачити його вчинків, не збиралася пробачати того, ким він був, — убивцю. Чудовисько. Чоловіка, котрий катував моїх друзів і знищив людей, яких я намагалася захистити.

Я вирвалася з його рук.

— Усе це достатньо справжнє.

Дарклінґ примружився.

— Мені вже починає набридати ця гра, Аліно.

Я відчула лють, яка стала несподіваною навіть для мене самої.

— Набридати? Ти на кожному кроці грався мною. Ця гра не набридає. Тобі просто прикро, що гратися мною не так просто.

— Розумниця Аліна, — кинув чоловік. — Здібна учениця. Я радий, що ти завітала до мене сьогодні. Хочу поділитися з тобою новинами. — Він натягнув через голову закривавлену сорочку. — Я збираюся ввійти до Зморшки.

— Уперед, — підбадьорила я, — волькри заслужили відкусити від тебе ще шматок.

— Вони його не отримають.

— Сподіваєшся, що їхні апетити змінилися? Чи ти зробився ще божевільнішим?

— Я не божевільний. Запитай Давида, які таємниці він залишив для мене в палаці.

Я застигла.

— Ще один розумник, — похвалив Дарклінґ. — Коли все це скінчиться, заберу його назад. Справжній геній.

— Ти блефуєш, — сказала я.

Чоловік знову вигнув губи, однак цього разу посмішка була холодна. Відштовхнувшись від