Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 10.1. Квітуча юність

 

Вільшань була великою, навіть усезнаюча Мела це визнавала. Напіврозвалені міські стіни нерівним кільцем оточували пагорб, на якому тулилися один до одного будиночки з червоними глиняними дахами і похмурими сірими стінами.

У минулі часи це місто на рівних змагалося з Тавенною за вплив на півночі, та й навіть зараз Вільшань вважалася центром культурного життя Прилісся і Підлісся. Основну частину її населення становили торгаші середнього достатку, які продавали один із найбільш затребуваних у Ренії товарів – знання.

«Освіченість», – зі зневагою уточнила б чаклунка.

Вона чомусь розмежовувала ці поняття.

А от я просто сприймала Вільшань як місто, жителі якого вважали себе кращими (розумнішими, хитрішими, дотепнішими – залежно від ситуації) за інших людей, особливо – з прилеглих до Лісів територій.

Жалак надовго застряг із товарами біля міських воріт, доводячи, що він тут лишень проїздом і не збирається навіть розпаковуватися. На жаль, Вільшань зробила тракт головною вулицею і дерла мито з усіх, хто переступав межу міста. Стражники розвели руками й порадити каравану їхати в об’їзд.

«Ну і хрін із вами! Розвертаємось!» – переконавшись, що підмазати завзятих служак прийнятним гостинцем не вдасться, купець роздратувався і наказав звернути на путівець, не забувши перед тим пошепотітися з Мелою.

«Таємній службі короля», тобто Чижу (панові Кьерну з Чижів, як виявилося!) стражники перешкоджати не посміли, і наша зовсім не дружна компанія спокійно прибула у Вільшань.

– У тебе з’явилося ім’я? – здивувалась я, коли міські ворота і витягнуті обличчя варти залишилися позаду. – Як?

– Зарлат придумав, – була лаконічна відповідь.

– Кат, який приходив по мою душу? – якби ми не були в багатолюдному місті, я б не стримувала обурення. – Тавеннський чистильник?!

– Люди на державній службі не завжди настільки погані, як кажуть про них чутки, – тактовно втрутилась Ів. – Може, ти щось не так зрозуміла, Тає?

Мій скажений погляд змусив її потупитись і ще більше згорбитися на сидінні.

– Е-е-е…

– Що?! – нерішучість Чижа мені страшенно не сподобалась. – І ти вважаєш, що того дня я щось неправильно зрозуміла? Ми обидва помилилися?!

Він заперечливо хитнув головою:

 – Ні. Зарлату була потрібна ти, але не через наказ князя. Пам’ятаєш, як тремтіли благородні, коли згадували чистильника з Тавенни?

Я кивнула. Це складно пояснити… Людина не могла тримати в страху ціле князівство, однак ім’я Зарлата наводило жах і на халамидників, і на самого Ергела Жескара Рьерра Тавеннського. Ката захищали корона і магія.

– Князь перейшов усі межі, коли вирішив, що може наказати йому тебе вбити, – продовжував Чиж. – Для Зарлата ти стала б доказом самоуправства тавеннської влади. Він хотів відвезти тебе в Рен як свідка.

– Тобто тепер королівським нишпоркам я ні до чого? Князь – поганий, кати – хороші?! Думка зрозуміла, не варто її розвивати, – на жаль, гіркоти в моєму тоні було стільки ж, скільки й сарказму.

– Зарлат витягнув мене з підвалу справжнього ката. Він оплатив моє лікування і дав мету.

– Служити короні?!

– Служити людям.

Це прозвучало настільки буденно, що в перший момент я навіть повірила.

– Гадаєш, зміщення князя ощасливить усіх навколо?

– Досить і того, що я буду задоволений, – різко відповів «пан Кьерн». – Тає, у Тавенні немає законів! Усе князівство живе згідно з бажаннями однієї-єдиної людини. Згадай, хіба тобі подобалося те життя?

Ясна річ, подобалося. Я купалась як сир у маслі, поки не стала непотрібною. Точно, мене замкнули в кімнаті, немов обридлу іграшку на горищі. Можливо, Чиж мав на увазі саме це? Я не збиралася ні уточнювати, ні заперечувати.

– Ти знала, що тебе звинуватили у викраденні якоїсь королівської реліквії, що зберігалася в Тавенні? – продовжував Чиж, не помітивши мого сумніву. – Нехай офіційно ти вважаєшся загиблою, та пошуки тривають досі. Розумієш, що це означає?

– Що князь приховав дещо дуже цінне. – Карета зупинилася, й Артан, який виконував роль кучера, просунув голову всередину. – Наприклад, серце дракона. Він же намагався найняти того мага з демоном за немислиму ціну, чи не так? Чого витріщилися? Благословенним сріблом не платять за смерть дівчини.

– А за що платять? – недовірливо уточнила я.

– За переворот, – хором видихнули всі мої супутники, включно із зазвичай байдужою до справ королівства Ів.

– Чаклун мертвий, демона вкрадено… Не меліть дурниць! За шість років можна найняти сотню таких пар. Ніщо не унікальне, крім…

– Крім Барра, – закінчив мою думку Чиж. – Який недавно прокинувся. Цікаво… Артане, чому ми стоїмо?

– Тому що приїхали, – хмикнув баронський синок. – І, судячи з того, з якою швидкістю всі поховалися, нас тут чекали.

***

«Ромашкове поле» – оголошувала проста вивіска над входом у приземкувату двоповерхову будівлю з плоским дахом і широкими заґратованими вікнами. Високий кований паркан, посипана піском доріжка, змучена травичка між порожніми квітниками і кривуваті, немов розплющені ногами велетня сходи домальовували іншу частину картини. Якби я не знала, куди ми прямували, нізащо б не здогадалася, що це незвично тихе, ніби безлюдне обійстя – той самий пансіон, з якого треба було забрати дочку Жалака.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍