Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

однією рукою наставив рапіру, а другою клацнув ліхтариком і спрямував його промінець на маленьке, темно-буре тільце.

— Миша, — прошепотіла я. — А я думала...

— Я теж! — уголос підхопив Джордж. — Думав, що це щось більше. Можливо, щур.

Локвуд вимкнув ліхтарик. Миша вмить утекла. Ми радше відчули, ніж побачили, як вона мчить геть.

— Облишмо вже цих щурів, — сухо промовив він. — З усіма все гаразд? Ходімо нагору!

— Зачекайте, — я похмуро втупилась у місце, звідки вибігла миша. — Коли ти світив ліхтариком, мені здалося...

Я взяла свій ліхтарик і спрямувала його на стіну. В тиньку, осяяному променем світла, чітко пролягала тоненька лінія — обриси дверей. Підійшовши ближче, ми побачили завіси, припасовані до стіни, й маленьку замкову щілину.

— Чудово, Люсі, — прошепотів Локвуд. — Раніше, коли тут були шпалери чи стояла шафа з книжками, ці двері було непросто знайти.

— Гадаєш, це прохід до майстерні Бікерстафа?

— Радше за все. Спробуймо пройти туди. Дерево за стільки літ геть прогнило, а завіси ледве тримаються. Думаю, проберемось.

Тільки-но Локвуд штовхнув двері, як вони прочинились, а верхня частина звалилася з завіси. Перед нами відкрився вузький прохід у глибину будинку. Жодне світло не проникало туди. Локвуд увімкнув ліхтарик і посвітив. Прохід був порожній і закінчувався ще одними дверима. Від запаху вологи й цвілі аж нудило.

Зараз нам слід було діяти з подвійною обережністю. Перш ніж увійти, ми виміряли температуру повітря й записали результат. А потім, пригнувшись, — Локвуд майже сягав головою одвірка, — рушили коридором уперед. Просувались ми повільно, за кожними кількома кроками напружуючи свої Таланти й роблячи нові вимірювання. Нічого тривожного поки що нам не траплялось. Температура знизилась, але зовсім трішки. Локвуд не виявив жодного Смертного Вогню. До мого слуху долинав якийсь непевний відгомін, проте нічого розібрати до ладу я не могла. Павуків — і на стелі, й на підлозі — було чимало, однак не стільки, щоб це мало серйозне значення. Дотик до стіни теж не дав жодних відчуттів.

Джордж почувався пригніченим. Він ледве йшов і мало говорив, геть забувши про свої звичні ущипливі зауваження. Врешті, коли він помітно відстав, я сказала про це Локвудові, що теж звернув увагу на незвичайну Джорджеву поведінку.

— Що ти про це думаєш? — запитала я. — Це біль?

— Можливо. Сьогодні він уперше після того, як побачив те дзеркало, потрапив до місця з потойбічною аурою. Простежмо за ним як слід.

Найпідступніша з чотирьох ознак неминучого прояву духа — біль. Інші ознаки — це, як відомо, холод, сморід і страх. Біль — це відчуття смутку й тягаря на душі, яке напливає так повільно, що ти сам цього не помічаєш і врешті не маєш сили підняти рапіру. Біль призводить до того, що ти потрапляєш у пастку, й ця пастка — відраза до життя, щастя та радощів, — часто призводить до фатального кінця. Ось чому досвідчені агенти спостерігають один за одним, коли працюють у команді. Отож ми з Локвудом — тихенько, не звертаючи на себе уваги, — стали обабіч Джорджа, захищаючи його.

Нарешті ми наблизились до дверей у кінці проходу. Тільки-но мої пальці торкнулись їхньої ручки, як я відчула страшенний холод і вловила далеке відлуння голосів, здебільшого чоловічих, що з запалом розмовляли. До голосів домішався тютюновий дим і ще запах якихось їдких, міцних хімікалій. Уже наступної миті відлуння згасло.

— Я знайшла слід, — повідомила я.

— Стійте нерухомо, — долинув з-за спини Локвудів голос. — Дивіться й слухайте. Не відчиняйте дверей.

Якусь хвилину ми стояли мовчки. Нарешті Локвуд дав відбій.

— Гаразд, — сказав він. — Заходимо, як тільки ти будеш готова, Люсі.

Що ж, це був мій обов’язок. Я глибоко зітхнула, вхопилася за ручку дверей — і ступила до кімнати.

* * *

Мене оточила пітьма. Я відчула, що довкола — велика кімната. Мені, звичайно, закортіло увімкнути ліхтарик, та я стрималась і стояла нерухомо. Ззаду було чути, як зачиняються двері. Хлопці не говорили ні слова, та я почула в темряві їхні кроки. Вони підійшли до мене зовсім близько — ближче, ніж звичайно, — й за це я була щиро вдячна їм. За те, що ми разом серед цього непроглядного мороку.

Я спробувала придивитись, та не побачила нічого. Прислухалась — і почула тільки легеньке відлуння, яке тут-таки вщухло. Я чекала, поки Локвуд подасть сигнал увімкнути ліхтарики.

Проте сигналу не було.

— Ви готові? — нарешті спитала я. — Я нічого не відчуваю. А ви?

Зненацька я зрозуміла, що поруч зі мною нікого немає.

— Ти готовий, Локвуде? — запитала я трохи голосніше.

Відповіді не було.

В іншому кутку кімнати хтось гучно кахикнув.

Страх ножем пронизав моє серце. Я вхопила з пояса ліхтарик, увімкнула й повела ним на всі боки.

Ще одна порожня кімната — з голими стінами й запорошеною підлогою. Один-єдиний віконний отвір, замурований цеглою. Посередині кімнати — масивний стіл, покритий залізом.

Проте мене тут нічогісінько не цікавило, бо я в цій кімнаті була сама. І Локвуд, і Джордж кудись пропали.

Аж тут, почувши, як відчиняються двері, я обернулась — і промінь мого ліхтарика освітив їх обох. Вони стояли спинами до мене, опустивши рапіри, й не зводили очей з проходу.

— Що ви, в біса, там робите?! — не витримала я.

— Хіба ти не чуєш, Люсі? — прошепотів Локвуд. — Шурхіт!

— Ніби щури, — підхопив Джордж. — Я думав, що вони біжать за нами, але... — Він, здається, вперше помітив мене. — О, ти була тут?

— Авжеж, була! — поза шкірою мені пробіг холодок. — А хіба не ви були в кімнаті зі мною?

— Ні... Забери цей ліхтарик! Ти мені очі засліплюєш! — вигукнув Джордж.

— Ми думали, що ти стоїш біля нас, Люсі, — пояснив Локвуд.

— Ні. Я зайшла сюди й думала, що ви прямуєте за мною... А ви певні що вас тут не було? — я пригадала тихі кроки в темряві. Мій голос напружився. — Я відчувала, що ви біля мене...

— Ми не помітили, як ти увійшла сюди. Нас спантеличив цей шурхіт...

— Дивно, як ти не почула його, — зауважив Джордж.

— Отож-бо й воно, що не почула! — вибухнула я гнівом. — Якби почула, то хіба полізла б сюди сама-одна?!

Локвуд торкнувся моєї