Вів Жарні - Сплетіння доль: оазис на двох, Вів Жарні

18. Зможеш заради мене, а я — заради тебе

— Тобі не обов'язково безвилазно сидіти зі мною. Піднімися нагору — подихай свіжим повітрям. — Джорі було боляче дивитися на те, як Квіт розмазував по насінинам останню порцію смердючої гнилі. Мальовані мордочки, що колись викликали у батьків посмішки, опливли й нагадували моторошні маски з опущеними кутиками губ та очей, що оплакували свої так і не розпочаті життя.

Лілеєць облизав пальці, збираючи найменші краплі вологи, й пішов до канату, що висів під вікном. Тепер він мало говорив і все більше спав, заощаджуючи енергію, яка не поповнювалася. Його пелюстки потьмяніли й скрутилися, наче пошкоджене гусінню листя, проте Коррін знав, що гриз його аж ніяк не шкідник, а спрага. У нього й у самого нутрощі постійно тягнуло, а шлунок, здавалося, зсохся й перестав приймати їжу. Солонина та сухофрукти не лізли в горло, а в години забуття хлопець пірнав і купався в океані прісної чистої води.

Ламка постать, що стала майже прозорою, насилу підтягнулася й зникла у вузькому прорізі. Джорі уявив, як обличчя Квіта овівав вечірній вітер і як лілеєць під куполом зоряного неба підносив молитву своєму божеству. Хлопець запалив у грудях пелюсткового вогник надії й підгодовував його, вигаданими історіями про їхнє майбутнє, тоді як його власний ледь жеврів.

«Може, даремно я затягую нашу агонію? Квіт, певно, відмовчується, бо совість не дозволяє йому сказати, який я самодур. Варто приставити дуло сонцезарядника до скроні й покінчити з тортурами. А що? Ідея непогана: випити на ковток більше води, ніж учора та натиснути на спуск. І все. Кінець…»

Із сухих обкусаних губ зірвався стогін, як у тварини, що потрапила в смертельну пастку. Душевний біль рвався назовні й не знаходив виходу, від чого в землянина просто зривало дах. Щоб трансформувати свої муки в щось відчутне, не таке руйнівне для психіки, він вдарив кулаком у стіну. Потім ще й ще. І бив доти, доки його не зупинив Теффі, повернення якого хлопець не помітив. Лілеєць обхопив його закривавлені руки й став шорсткими поцілунками збирати солону рідину, а Джорі здригався в сухих риданнях і скиглив:

— Не дивись на мене такого… Я не можу більше… Хочу, щоб усе закінчилося.

— Ти зможеш, — заперечив Квіт. — Зможеш заради мене, а я — заради тебе. — Він поклав голову міддає собі на коліна й став гладити сплутане волосся, присипляючи Джорі розміреністю рухів. Хай поспить. Нехай хоч на мить перестане мучитися кольками в шлунку й очікуванням смерті, що підкрадалася.

— По той бік реальності у нас стоїть будиночок посеред саду. Бачиш його?

— Так, — відповів Джорі, заплющивши очі, які безперестанку пекли від пересихання.

— Трохи далі в тіні яблуні столик, на ньому чайник із цукерницею, — ледве чутно промовив Квіт. —  Вазочку я сплів сам, а ти купив цукерки.

— До них тягнуть рученята наші шибеники, — доповнив історію Коррін, втрачаючи зв'язок із реальністю.

      … Води в пляшці залишалося на денці. Коріння мірки закінчилося два дні тому.

* * *

— Бачу відблиск у квадраті сімнадцять дріб чотири. Заходжу на повторне коло… Випускаю «лапу», щоб підняти… «Скорпіус», це шматок обшивки корабля.

— Щоб мене чорти драли! «Ящір», курча мало рацію! Лечу до тебе. Самум[2] йшов із заходу на схід, залізяку принесло звідти. Тримаємо носи проти вітру.

За межами корабля обидва звикли користуватися не іменами, а позивними, хоча жоден з них не мав відношення до військових.

— Радар чистий. Там немає оазисів.

— Є гірський хребет. І ніхто не казав, що ми маємо відшукати пасажирів живими. Достатньо виявити місце приземлення капсули.

— Наш квітник засмутиться. Жовтий так точно.

—  Мені яка справа? Аби лиш другу частину обумовленої суми перерахували.

— Брешеш.

— Завали хавальник і слідкуй за даними! —  огризнувся чолов’яга.

…

— Ми кружляємо тут півдня, а окрім рогатої ящірки та сухого листя нічого не бачили. Повертаємося чи прочешемо наступний квадрат?

— Татко зробив тебе, дитинко!

— «Скорпіусе», ти там трахаєшся, чи що?

—  Із глибинним сканером.

— Налаштував той мотлох? Ти сильний, бро! Що цікавого показує?

— О… ти ж… — долинуло крізь перешкоди в передавачі.

—  Прийом!

— Він жере енергію безміри.

— Відключи, інакше генератор аерокару не витримає!

— Вже вирубив, проте головне розгледів. Пересилаю файл тобі.

—  Опочки! Екосистема похована під шаром піску?

— Судячи із картограм півтори тижнів тому тут знаходився найбільший оазис західної півкулі Барсеї.

— У скелях є порожнини, — перебив напарника Чеш. — Я переналаштую камери на інфрачервоний діапазон і запущу в печери «летючок».

—  Звіти нехай шлють тобі й мені одночасно.

Дно сріблясто-синьої обтічної птахи відкрилося, й рій крилатих мехаочей посипався вниз.

* * *

Воно ворушилось. Все, що ворушилося, було живим. Все живе, що не перевершувало її в розмірах, було їжею. Вибудувавши простий логічний ланцюжок, Шорша зібрала залишок сил і стрибнула на круглий об'єкт. Камера, що зависла біля обличчя Теффі, запищала й злетіла вгору. Ящірка стиснула щелепи щільніше. Перекусивши тонке мембранне крило, вона звалилася додолу разом зі своєю здобиччю: пластиковою та не їстівною. Виплюнувши гидоту, Шорша дошкандибала до своїх нерухомих двоногих і залізла на руки приємнопахнучого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍