Богдан Сильвестрович Лепкий - Мазепа

Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла прискає москалям просто в очі, - світла яскравого, гаряче сліпучого... Козакам у допомогу приходить...

Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги, люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має. Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали, завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди, а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом, чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців. Надходить ніч.

Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.

Кінчиться бій... Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч нині якась не дуже то й видна.

Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття, за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм розкажуть.»

Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо

час.»

І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні. Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя.» Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки

стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному козакові такої. Куди краща, ніж у московські лабети попасти та як хробак витися на колі. «Щоб їх так чорт на рожен навивав, тих живодерів кацапських.»

Зорі вискакували на небо і тривожно заглядали в Дніпро.

Мручко лице і руки з крови мив... Довго... Товариші за його приміром.

А тоді посідали над берегом, щоб відпочити. Другий берег усміхався до них... Там ще не було війни. «Щоб і не було... побажав йому Мручко. - Проклята хай буде вона».

І щолиш тепер побачив і зрозумів увесь жах того, що нині пережив... Пощо воно й кому потрібне? Чи мало людям землі і хліба, чи мало повітря для грудей і простору для волі? Як сусід сусідові межу переоре, так він лиходій, а як цар цілу землю загарбати хоче, то йому вільно. Як голодний у багатого бохонець хліба або полоть сала візьме, то він злодій, а як царі все добро з нас, як олію з макуха, видушують, то вони «з Божої ласки!..» Нема, нема правди на світі, є тільки злість і сила. Горе безсильному.

Молодий швед підсунувся до нього. Він умів по-німецьки і щось уже трохи по нашому розумів .

«Сумно, батьку...»

Мручко стрепенувся, ніби його хтось на лихому вчинку застукав. «Чого це тобі сумно, синку? Все-таки краще, ніж на колі або в московському полоні.»

«Так багато людей погибло.»

«Не з нашої вини, мій брате. Ми тільки оборонялися, а навіть пташки перед шулікою бороняться, бо все, що лиш живе, бажає життя і волі.»

«Швеція потерпіла погром.»

«Україна також. Та не навсе. Погибли батьки, щоб синам і внукам краще жилося на світі .»

«Невже ж щоб і внукам краще жилося на світі?».

«Мусить бути. Мусить... - і зірвався на рівні ноги. - Але я моєму гетьманові обіцяв, що поспію за ним. Видно, Бог хотів, щоб я дотримав слова. Так тоді...» - і показав рукою на Дніпро.

Сині очі з перестрахом глянули на нього.

Мручко усміхнувся. «Не бійся, сину, не лишимо вас тут. Союзники все одно, що браття. А Дніпро - це наш батько. Не потопить своїх дітей. Візьмемо вас між себе і при помочі Божій, заки місяць зайде, перепливемо на другий бік.»

Вузенький серп місяця несміливо визирав з-поза верховіття задніпрянських лісів, як козаки на правім березі Дніпра стрясали воду з себе. Знімали білля, викручували й жалували, що нема сонця, щоб можна просушити. Шведи дзвонили зубами. Не так від зимна, як більше від страху. «Лицарський ви народ, - приговорював до них Мручко, - але пливаки з вас шпетні. Хоч тільки й навчитеся на Україні, що добре плавати.»

Хтось хотів огонь розпалювати, щоб обігрітися трохи. Мручко не дав.

«До лісу бігцем, а там уже на якій галяві й багаття розпалимо. Так і безпечніш і для здоров'я краще.»

Побігли.

9.

Шведи й козаки, переправившися через Дніпро, опинилися на болотнистій землі. Хоч літо було сухе і маловодне, то таки ставки, болота й озерця не повисихали дорешти. Ліниві річки протікали крізь них, крутилися й вертіли химерними вихилясами, не поспішаючись до Дніпра. Шелестів комиш, сичала осока, де-не-де сумно шуміли верби. Між вільхами тепличини, як диявольські западні, чигали на людські душі. Не вважай лиш, попади туди, а вже більше білого світу не побачиш. Потягне тебе, «бий то сила Божа»,

22

прямо до свойого темного царства.

Ніч була не дуже-то видна, туман підносився з болот, ліси тінь на землю кидали, невесело ставало на душі.

Геть далеко, чимраз дальше шумів Дніпро, а втікачам причувалося, що за ними вороги женуть: земля дудонить, порскають коні, дзеленкотять шаблі... Поспішайсь! Поспішай!

Похід поділився на дві частини, перша з гетьманом напереді, друга з королем за

нею.

Гетьман веде. Він у подушках лежить. Болі його мордують. Як він у болоті загрузне, або коли доведеться шукати кращої дороги, підбігає Войнаровський і питає про здоров'я. Гетьман заспокоює його, але з голосу знати, що він тільки насилу держиться. Почуває відповідальність, яку прийняв на себе, і це почуття не дає йому скласти зброї в боротьбі з останнім ворогом - з недугою. Він мусить провести короля і своїх вірних людей у безпечне місце, мусить коли не фізичну силу, так хоч свою