Ольга Християнчук - Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук

Стільки плакати мені ще не доводилось. Я ніколи не була схильна до сліз і рідко розкисала. Та Давид діє мов лакмусова смужка, на яку я реагую і перестаю контролювати свої емоції.

-         Він погано на тебе впливає, - тихо говорить Едуард і протягує стакан з водою.

Я піднімаю на нього запухлі очі. Чоловік турботливо дивиться на мене, на обличчі виражається схвильованість. Він не задає жодних запитань, здається і так все розуміє без зайвих слів. Захоплююсь його проникливістю.

-         Ти ще не бачив наших відносин після знайомства, - хмикаю, згадавши минуле і випиваю майже всю воду. Відразу стає трохи легше. – Я взагалі його терпіти не могла.

Художник сідає поруч і стурбовано прищурює очі.

-         Не розумію, - качає головою. – Навіщо перебувати у стосунках від яких погано? Він приніс тобі болю.

-         Я кохаю його, - приречено зітхаю. – Ти не думай, у нас гарні були стосунки. Просто були деякі обставини, які розлучили нас.

-         Чув за які обставини ти говорила. Хлопець при грошах. Не чекай від таких людей великої любові і відданості. Вони вважають, що все можна купити.

Відчувається злість в його інтонації. Означає це те, що він з таким стикався?

-         Давид інший. Його гроші душили.

-         Ти його виправдовуєш, - нарікає на мене чоловік.

Він різко підіймається і нервово ходить по кімнаті. Уважно за ним спостерігаю. Тепер я заспокоїлась, а от художник навпаки з кожною хвилиною робиться все більш схвильованим. Може він боїться, що я знову повернусь до Давида?

-         Заспокойся,- хапаю його за руку, коли той вкотре проходить повз мене. – Тобі немає чого хвилюватись.

-         Помиляєшся. Є, - він різко нахиляється, стискає мої плечі і глибоко вдивляється в очі. – Не можу дивитись, як ти страждаєш через, якогось багатенького Буратіно. Навіщо він з’явився? Чого хоче? Ти ледве прийшла до себе і тут знову.

Я обурена його реакцією. Такий серйозний і впевнений тон, наче ця ситуація його безпосередньо стосується. Мені не потрібен захисник. Я і сама можу з усім справитись.

-         Можливо він більше не потурбує мене, - гірко говорю, згадуючи вираз обличчя Давида, коли заходила до Едуарда. Хто знає, що він подумав.

Шлунок скручує від неприємного відчуття. Я боюсь, що більше його не побачу. Як би я не опиралась, та душа тягнеться до нього.

-         Я б не був у цьому такий впевнений, - чоловік знову сідає поруч, досить близько, щоб відчути тепло його тіла. Бере мене за руку, міцно стискає. – Надію, не зустрічайся більше з ним. Не слухай його виправдання. Він принесе тобі горя і проблем.

Едуард говорить досить емоційно і щоразу все сильніше стискає руку. Відчуваю легкий біль. Мені здається, він навіть не помічає, що робить. Намагаюсь звільнитись та марно.

-         Я якось сама розберусь зі своїми колишнім, - дратуюсь від непотрібних повчань.

-         Ти не справишся сама. Давай я тобі допоможу. Я хочу бути поруч. Хочу дарувати тобі щастя і спокій.

Тепер він починає мене трохи лякати. Хворобливий блиск в його очах насторожує. Я повільно звільняю руку і піднімаюсь на ноги.

-         Краще я піду, - обережно говорю.

Підходжу до дверей, він слідує за мною.

-         Не відмовляйся від мене, - благає жалісно, перекривши мені шлях. – Я ніколи б тобі не приніс проблем. В нас би були ідеальні стосунки, без сварок і претензій.

-         Такого не буває, - сердито відрізую. Він починає набридати. – Пусти мене.

-         Гаразд, - здається і неохоче відходить в сторону. – Та знай, я завжди поруч. Ти для мене більше ніж гарна жінка, ти моя муза і я готовий захищати тебе до останнього.

- Буду знати, – я дивлюсь на нього широко відкритими очима і не знаю, як реагувати на такі слова.

Художник і справді добре дивакуватий. Занадто серйозно він захопився моїм образом, не думаю, що він бачить справжню мене. Скоріш за все в його уяві я занадто ідеальна, хоча насправді це не так.

Виходжу з кімнати і оглядаю коридор. Давида давно вже немає. Він пішов розлючений, судячи по гуркоту по дверях після нашої розмови.

У своїй кімнаті я ще довго обдумую події сьогоднішнього дня.

Зранку на сніданок спускаюсь в поганому настрої. Галя якраз розливає з чайника кип’яток у чашки, і побачивши мене, стурбовано розглядає.

-         Що, вчора навідувався твій колишній багач? – саркастично запитує Василь, повернувши в мою сторону круглу голову, волосся на котрій занадто коротко стрижене.

Мій брат сидить за столом, поволі помішує гарячий чай. В його масивній загрубілій руці ложка здається крихітною і непомітною. Потім залишає свою справу, спирається широченними плечима на спинку крісла, дерево скрегоче від навантаження, і весело мені посміхається. Василь ніколи не відрізнявся тактовністю і часто може бути грубим і говорити не в тему, тому не звертаю на коментар ніякої уваги.

-         Васю, не кажи так, - присоромлена Галя намагається загладити його слова. – Чоловік досить приємний у спілкуванні.

-         Авжеж приємний, - гиркає на дружину Василь. – Такі люди завжди хочуть показати з себе культурних. Вважають себе кращими за інших.

-         Не хочу про нього говорити, - сухо висловлююсь і дарую брату похмурий погляд.

Сідаю навпроти нього, Галя подає мені чашку гарячої кави, я їй щиро вдячна.

Василь хилиться вперед, спирається ліктями на стіл. Його карі очі сяють допитливістю.

-         І що він хотів? – запитує з посмішкою, наче я нічого і не казала. – Опам’ятався? Хотів повернутись? – він знову спирається на спинку, хмурить обличчя і прищурює очі. – Знаєш що я тобі скажу? Жени його подалі. Не потрібні тобі татусеві синочки. Хочеш, я тобі знайду справжнього мужика?

Підозрюю, що він має на увазі одного з своїх дружків. Брутальні і любителі гучних компаній, дехто має проблеми з правоохоронними органами. Такі мене точно не приваблюють.

-         Дякую, але обійдусь, - хмикаю у відповідь і потягую каву. Гарячий напій обпікає язик.