Олександра Малінкова - Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова

ГЛАВА 38

Поліна.

- Поглянь! Лів штовхає мене ліктем у бік! 

Дивлюся туди куди показує  подруга. Краще б я цього не бачила! Від цієї сімейки взагалі реально сховатися? Ну так, щоб не підскакувати кожного разу від їх присутності. І взагалі з ними не перетинатися. Щось мені здається, що це місто затісне для нас усіх!

З бару неподалік від нас  буквально “випадають” мої любі братики і Діана, ні я зараз не перебільшую значення цього слова.

- Добре, хлопчики! Мені вже час іти! В мене ще увечері побачення з до біса заможним шейхом! - кидає їм Діана, а потім переводить свій погляд і на нас.

- Пф! - фиркає, задирає свого носа і крокує геть.

- І тобі добрий день! - кривиться Лів.

Тим часом Майкл вже замовив собі холодне латте у кіоску поряд. 

- Ліно! Пробач мені за те, як я поводився вночі! - починає Данієль  робить крок до мене. 

Якщо чесно, почуваю себе так незручно, що навіть не знаю куди себе діти.

- Ой! Я така незграбна! - Лівія перечипається і майже висне на Майклу. Той ледве втримує свій стаканчик з кавою. 

- Дивись під ноги! - гримає той і відсьорбує добрячу порцію кави.

І що це найшло на Лівію? Невже вона навмисно привертає увагу Майкла? Чи це дівчисько все ж таки щось замислило!

- Я перебрав зайвого і поводив себе, як справжній йолоп! - продовжує Данієль, усіляко намагаючись повністю заволодіти моєю увагою.

Як же ж! Перебрав учора! А сьогодні? Ні? Та зараз стан моїх любих братців мало чим відрізняються від нічного. Все той же шалений блиск у очах та нав’язливі дії. Впевнена, лишились би наодинці, Данієль одразу б почав поводити себе більш розкуто та відверто. 

- Що ти сказав? - переводжу погляд від екрану свого стільникового телефону на нього. 

Втрачає витримку після мого відвертого ігнору. Коли людина напідпитку можна ще якось втримати емоції, але не міміку на обличчі. Брови насуплені, вилиці напружені, зуби зціпив.

- Полю! Ти обіцяла мені показати майдан Незалежності. - смикає мене за руку Лівія. 

- Так! Звичайно! Ходімо! Тут недалеко! - відповідаю подружці й ми вдвох починаємо свою ходу в тому напрямку.

Та щось Данієль не дуже поспішає мене відпускати, а я знову ігнорую його, бо вся увага зосереджена на телефоні.

Пройшло хвилин п'ять і тепер вже Майкл почав втрачати терпець.

- Ми що? Так і будемо волочитися за ними? - шипить брату.

- А що не так? - Лівія розвертається обличчям до Майкла й впирається долонями в свої боки. Войовнича Амазонка у всій красі! - Ще скажи, що наше товариство тобі не до смаку? 

- Пф! - Майкл аж давиться залишками кави від такої сміливості та нахабства. - А чому я маю бути від цього в захваті? - мружиться.

- Що в тобі такого? - кидає з викликом моїй подрузі.

- А ти у свого “дружка” запитай! - хіхікає Лівія. - Який майже визирає з штанів. 

- Що? Що ти верзеш? - розгнівано ричить і починає розглядати себе там, та й не лише він, всі хто проходить повз, особливо молоді жінки та дівчата. 

Витріщаються, потів відвертаються спантеличено, сміються, а деякі навіть не соромляться показувати пальцем. Таке собі посміховисько! 

- Зроби йому щось! - шикає на нього Данієль.

- Це ти все сучко! Ти мені додала щось у каву! - гиркає Майкл й намагається зловити Лів.

- Відвали від мене збоченцю! Зараз покличу поліцейських! - кричить Лівія й ховається за мене.

- Агов! Дівчата! - гукає чоловік з автівки через відчинене вікно, і паркується поряд неподалік від нас.

Ще мить і дверцята відчиняються і я бачу Клемкова. Ну нарешті!

- Що тут відбувається? - знімає сонцезахисні окуляри, а ще тримає в руках красивий букет з білими трояндами. 

Геннадій Клемков скептично оглядає Майкла, його брови повільно повзуть вгору, потім переводить погляд на мене, обережно але швидко притягує за талію і цілує при всіх. 

Цей поцілунок щось на кшталт: “Руки геть, вона моя”! Не тисне начеб-то як Данієль, поцілунок зовсім легкий, але в ту ж мить заявляє свої права. 

- Це тобі! - віддає мені квіти і відчиняє перед нами дверцята своєї автівки.

Данієль сіпнувся в наш бік, та крокодил Гена подивився на нього так, що той так і завмер на півдорозі. 

Щойно ми залізли в салон і автівка рушила з місця, Лівія почала сміятися, закриваючи обличчя долонями.

Клемков лише поглянув на наші веселі та розчервонілі обличчя у дзеркало заднього вигляду.

- Що ти йому додала? - цікавлюся.

- Про що ти?! - зображає з себе святу невинність та після мого погляду швидко здається. - Ну добре-добре! Жити буде!

- Мені вже починати боятися? - коментує Клемков.

- Бійтеся! Якщо образете Полю, знайду навіть на тому світі! - відповідає з милою посмішкою на вустах.

- Яка жвава та хвацька в тебе подружка! - звертається до мене. - Не страшно відпускати!

- Доки мене не буде поряд, за нею наглядаєте Ви! - підморгує Клемкову.

- Я взагалі то і сама можу про себе подбати! - вигукую, склавши руки на грудях. 

- Пф! Дбала вже, досить! А щодо Майкла, так він заслужив…! - Лівія хотіла ще щось додати, але по тому, як Гена стиснув кермо руками, зрозуміла, що подробиці з мого минулого життя будуть зайвими, вірніше останніми в житті того покидька.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍