Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

їх було добре видно у променях світанкового сонця. Тіфані дивилася, як вони кружляли, спускаючись на землю. 

То був хтось на мітлі. 

«Я знала, що треба зачекати!» — подумала Тіфані. 

У вухах забулькотіло. Вона озирнулась і побачила, як Гаміш закивав чимдуж п’ятами. Канюк підхопив його і здійнявся в небо. Цікаво, він злякався, чи просто уникав зустрічі… з кимось. 

Мітли наближались. 

На тій, що була ближче до землі, сиділо двоє. Коли мітла приземлилася, Тіфані впізнала в одній з постатей міс Тік — вона сиділа позаду, вчепившись у меншу постать, що кермувала мітлою. Міс Тік скорше сповзла, аніж спішилась з мітли, а тоді пошкандибала до Тіфані. 

— Ти собі не уявляєш, що мені довелося стерпіти, — сказала вона. — То було жахливо! Ми летіли крізь грозу! З тобою все гаразд? 

— Е-е-е-е… так… 

— Що сталося? 

Тіфані витріщилася на міс Тік. І як тут відповісти на таке питання? 

— Королеви більше нема, — відказала Тіфані. Здається, це вичерпна відповідь. 

— Що? Королеви нема? О, до речі, це місіс Оґґ. 

— Здоров, — привіталася керманичка мітли, поправляючи довгу чорну сукню, з-під подолу якої долинало ляскання ґумок. 

— Там, угорі, вітер дме куди захоче, щоб ви знали! — сказала вона. 

То була опецькувата веселунка з обличчям, наче яблуко, що довго пролежало у комірчині, і коли вона усміхалася, зморшки на личку ворушились навсібіч. 

— А це, — вела далі міс Тік, — це міс… 

— Панна, — перебила її відьма, що саме спішувалася з мітли. 

— Перепрошую, панна Дощевіск, — виправилася міс Тік. 

— Дуже, дуже могутні відьми, — прошепотіла вона Тіфані на вушко. — Мені пощастило їх зустріти. Там, у горах, відьом цінують. 

Тіфані й не здогадувалася, що міс Тік здатна хвилюватися, та вона, схоже, панікувала від самої лиш присутності панни Дощевіск. Вона була висока — не така вже й висока, зрозуміла Тіфані згодом, як висока на вигляд і поставою. Та, якщо не приглядатися, то запросто можна піддатися враженню. 

Вона, як і всі чаклунки, була вбрана у доволі благеньку чорну сукню. Обличчя вона мала тонке і якесь старече — і це все, що можна було зчитати з лиця. Пронизливі блакитні очі зміряли Тіфані з голови до ніг, а тоді ще раз — з ніг до голови. 

— Гарні черевики, — сказала відьма. 

— Розкажи панні Дощевіск, що сталося… — почала було міс Тік. 

Та відьма змахнула рукою, і міс Тік ураз замовкла. Тіфані очам своїм не вірила. 

Панна Дощевіск ще раз зміряла Тіфані поглядом — аж він пройшов наскрізь і спинився аж за п’ять миль звідтіля. А тоді вона підійшла до каменів і змахнула рукою. То був дивний рух — наче коловорот, і по ньому залишився осяйний слід у повітрі. Пролунав шум, схожий на чудернацьке суголосся різних звуків, а тоді різко змовк. І запала тиша. 

— «Веселий Моряк»? — спитала відьма. 

— Так, — відповіла Тіфані. 

Відьма ще раз махнула рукою. Почувся ще один дивний пронизливий звук. 

Панна Дощевіск рвучко розвернулась і вдивлялася у далечінь, де стирчав чубчик кургану малолюдків. 

— Нак Мак Фіґлі? Келда? — спитала вона. 

— Ем-м… так. Та тільки тимчасово, — відповіла Тіфані. 

— Ясно, — сказала Дощевіск. 

Помах. Шум. 

— Сковорідка? 

— Так. Та вона загубилася. 

— Ага. 

Помах. Шум. Вона наче висотувала минуле з повітря. 

— Наносили води? 

— І дрів теж, — додала Тіфані. 

Помах. Шум. 

— Ясно. «Спеціальна овеча настоянка»? 

— Так, тато каже, що вона… 

Помах. Шум. 

— Ага. Край снігів. 

Помах. Шум. 

— Королева. 

Помах. Шум. 

— Бійки. 

Помах. Шум. 

— Море? 

Помах. Шум. Помах. Шум. 

Дощевіск вдивлялася у миготіння, наче там були тільки їй видимі зображення. Місіс Оґґ сіла поруч із Тіфані. Її коротенькі ніжки бовтались у повітрі, не дістаючи до землі, коли вона вмощувалася зручніше. 

— Якось я закурила собі «Веселого Моряка», — сказала вона. — Пахне, як нігті на ногах, еге ж? 

— Точнісінько! — визнала Тіфані. 

— Якщо ти келда Нак Мак Фіґлів, то ти б мала вийти заміж за одного з них, правда? — вела далі місіс Оґґ, наче й не було нічого. 

— Так, та я викрутилася, — відповіла Тіфані. Вона все розповіла, а місіс Оґґ сміялася. То був компанійський сміх — такий заспокоює. 

Помахи та шум припинилися. Дощевіск вдивлялася в нікуди, а тоді мовила: 

— Хай там як, ти поборола Королеву. Та тобі допомогли, я гадаю. 

— Так і було, — відповіла Тіфані. 

— І хто ж це був? 

— А це не ваша справа, — сказала Тіфані, не встигнувши прикусити язика. 

Міс Тік зойкнула. 

Місіс Оґґ заморгала, і її оченята бігали від Тіфані до Дощевіск, ніби вона слідкувала за м’ячиком на тенісному матчі. 

— Тіфані, це найвідоміша чаклунка у сві… — розлютилася міс Тік, але Дощевіск подала їй знак рукою, щоб та замовкла. «Треба й собі так навчитися махати руками», — подумала Тіфані. 

Дощевіск зняла гостроверхого капелюха і вклонилася Тіфані. 

— Влучно, — сказала вона, випроставшись і дивлячись у вічі Тіфані. — Я не мала права питати. Це твій край, і ми тут тільки з твого дозволу. Я поважатиму тебе, якщо ти поважатимеш мене. 

Здавалося, що на мить повітря завмерло, а небо потемніло. 

Дощевіск зробила крок уперед, наче ніякою грозою і не пахло: 

— Та якщо ти якось захочеш мені розповісти, то я радо послухаю, — сказала вона звичним тоном. — А ті істоти, наче зліплені з тіста? Про них я теж хочу знати більше. Ти до них більше не підходь. Бабуся твоя з тих, здається, з ким би я охоче познайомилася. 

Дощевіск випросталась: 

— А поки подивімося краще, чого б тебе ще вартувало навчити. 

— Може, ви мене навчите, де шукати чаклунську школу? — спитала Тіфані. 

Запала мертва тиша. 

— Чаклунську школу? — перепитала Дощевіск. 

— Е-е-е, — вичавила із себе міс Тік. 

— Це ж була метанфора, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Метанфора? — брови місіс Оґґ поповзли догори від здивування. 

— Вона мала на увазі «метафора», — пробубоніла міс Тік. 

— Це ж як у казках, — не вгавала Тіфані. — Добре. Я зрозуміла. Ось це і є школа, еге ж? Чарівне місце? Світ. Ось він. Цього не розумієш, поки не придивишся. А ви знали, що фіґлі вважають наш світ раєм? А ми не звертаємо уваги. Нема ніяких уроків відьомства. Вся суть у тому, щоб вміти бачити… здається. 

— Гарно сказано, ти кмітлива, — сказала Дощевіск. — Та магія існує. Ти потім це зрозумієш. Багато розуму не треба, щоб чарувати, а то чарівники не дали б ради. 

— Тобі потрібна робота, — мовила місіс Оґґ. — Із чаклунства не проживеш. Магію не застосовують собі на користь. Залізне правило. 

— Я вмію добре робити сир, — відповіла Тіфані. 

— Сир? — перепитала Дощевіск. — Гм. Добре. Сир — це добре. А на медицині ти знаєшся? Чи на акушерстві? Ось це добре ремесло. 

— Ну, я допомагала при складних пологах… овець, — відказала Тіфані. — А ще я бачила, як на світ з’явився мій брат. Мене ніхто не вигнав з кімнати. Все так само, як з ягнятами. Та, гадаю, сироваріння — то моє. Це простіше і не таке галасливе. 

— Як сир, то сир, — сказала Дощевіск, киваючи на знак згоди. — Сир живий. 

— Що ви робите насправді? — спитала Тіфані. 

Худорлява відьма на мить завагалась, а тоді відповіла: 

— Ми пильнуємо… кордони. Їх багато, набагато більше, ніж думають люди. Межі між життям і смертю, між цим і тим світом, між днем та ніччю, між тим, що правильне, і тим, що хибне… їх слід пильнувати. Ми дивимося, ми охороняємо суть речей. І ніколи не просимо про винагороду. Це важливо. 

— Буває, що люди нам щось дають.