Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

снів її не зачіпали. Вона — справжня і вона наяву. Такою справжньою вона ще не була ніколи. Вона відчувала все нараз, тож доводилося навіть захищатися від шквалу відчуттів. 

Королева була не важчою за маля. Вона відчайдушно змінювала личини просто в обіймах Тіфані — то вона була чудовиськом, то небаченим звіром з кігтями та щупаками. Та врешті-решт вона обернулася на маленьку сіреньку істоту, схожу на мавпочку, — з великою головою і круглими очицями. Вона засапалась, і її маленька запала грудка то здіймалася, то опускалася від частого дихання. 

Тіфані підбігла до каменів. Арка все ще стояла на місці. «Вона ніколи не падала», — подумала Тіфані. Королева безсила, нема в неї ніяких чарів, самі фокуси. Убогі фокуси. 

— Тримайся звідси подалі, — сказала Тіфані, ступаючи у прохід між каменями. — Ніколи не повертайся. Ніколи не зазіхай на моє. 

Істота була така слабка і мала, наче немовля, що Тіфані додала: 

— Сподіваюся, десь є хтось, хто за тобою заплаче. Сподіваюся, Король повернеться. 

— Тобі мене шкода? — вишкірилася істота, що колись була Королевою. 

— Так, трохи, — відповіла Тіфані. «Так, як Міс Жін Робінсон», — подумала вона. 

Вона поставила істоту на землю. Вона поклигала геть по снігу, озирнулася і враз знову обернулася на прекрасну Королеву. 

— Тобі не перемогти, — мовила Королева. — Завжди є шпарка, в яку я прослизну. Людям сняться сни… 

— Іноді ми таки прокидаємося, — відказала Тіфані. — Не повертайся… а то пожалкуєш… 

Тіфані зосередилася на каменях, і крізь отвір тепер виднівся тільки навколишній краєвид. 

«Треба придумати, як закрити перехід назавжди», — пролунали в голові Задні Думки. Хоча, ні, це вже були Дуже-Дуже Задні Думки. 

В голові роїлося від думок. Вона відійшла подалі і сіла на траву, обійнявши коліна. «Уяви-но собі, якщо це не мине, — думала вона. — Довелося б носити беруші і затички до носа, насунути на голову великий чорний капюшон, і то б не було спокою із тим суперзором і суперсприйняттям…» 

Вона зажмурилась, а тоді — зажмурилася ще сильніше. 

Вона відчула, як сили покидають її. Це було наче поринати у сон, вислизаючи з явної яви у звичайний буденний стан… яви. В очах рябіло і мутніло. 

«Ось так ми й живемо, — подумала вона. — Ми сновигаємо у напівсні, бо у явній яві жити неможливо…» 

Хтось постукав їй по черевику. 

Розділ 14 

З малого жолудя виростає дуб

— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема! 

«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні». 

— Все позаду, — озвалася вона. 

— Ти її закатрупила? 

— Ні. 

— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень. 

Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон. 

Та вона пам’ятатиме, що то був не сон. 

— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані. 

— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне! 

— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були… 

— То був молюск, — виправив його Вільям-співець. 

— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі. 

— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства. 

Вільям ввічливо кахикнув і сказав: 

— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж… 

Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння. 

— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох! 

— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати! 

— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані. 

— О, так… Добре. Дякую. 

І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві. 

Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані. 

— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять. 

А тоді і він розчинився в повітрі. 

Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився. 

— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав: 

— Абодайго, нема ні йного. 

— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись. 

— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш? 

— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс… 

— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані. 

Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати… 

— Ти дійдеш до села? — спитала вона. 

— Так. Думаю, зможу. Але що я… 

— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину… 

— Точно? — спантеличено запитав Роланд. 

— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре. 

— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю. 

Роланд вагався. 

— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою. 

Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді. 

Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів? 

Ні, все це було насправді, переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати. 

Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка. 

То було надто високо — навіть для малолюдків. 

Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу. 

Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует. 

Гаміш приземлився. А на нього — пара її панталонів у дрібну трояндочку. 

— Оце було круто! — вигукнув Гаміш, виборсуючись із ногавиці. — Годі приземлятися на голову! 

— То мої найкращі панталони, — втомлено зауважила Тіфані. — Ти їх поцупив, коли сушилося прання? 

— Ая! Такі гарнюні, такі чистюні, — сказав Гаміш. — Тільки мереживо пообрізати довелося, але я його не викинув, десь є, то можеш пришити, як хочеш. 

Він обдарував Тіфані сонцесяйною усмішкою фіґля, що вряди-годи не приземлився на голову. 

Тіфані зітхнула. Їй подобалося мереживо. Не так то в неї й багато речей, що служать просто прикрасою. 

— Залиш собі, — сказала вона. 

— О, добре, залишу, — відповів Гаміш. — Ага, той во… До тебе гості. Там, над долиною. Дивись-но. 

В небі виднілися ще дві постаті — більші за канюка. Вони летіли так високо, що