Ю. Несбе - Макбет

— Та ні, це ти починай.

— Ага, ось у чому полягає невідкладність справи! І коли ж має бути твоя наступна ін’єкція?

— Мала бути дві години тому. А якщо ця справа настільки важлива, що до мене приїхав сам бос власною персоною, то, гадаю, тобі доведеться заплатити не лише за наступну дозу, а й за десять наступних.

— Або інакше: я почекаю півгодини, і ти з радістю все мені розкажеш за півціни. А ще за півгодини це вже буде чверть ціни…

— Не заперечую, пане наркобароне, але питання в тому, хто з нас більше поспішає? Я прочитав про Малкольма в сьогоднішній ранковій газеті й упізнав його на фото. Він, типу, втопився. Велике, мовляв, цабе — заступник старшого комісара. Вкрай важлива справа.

— Давай, хлопче, розповідай, і я заплачу стільки, скільки тобі треба.

Одноокий хлопець тихо хихикнув.

— Вибачте, пане наркобароне, але я вже давно не довіряю лягавим. Утім, ось вам перша порція. Якось прокидаюсь я тут, трохи покунявши поміж рядами отих контейнерів, де можна безпечно нюхнути або вколотися й відпочити, не боячись, що тебе поб’ють чи пограбують. Сподіваюся, ви мене розумієте. Мене ніхто не бачить, зате я бачу його, Малкольма, на протилежному боці каналу. Ну як, пане наркобароне? Перша порція — безкоштовно, але за наступну маєте заплатити. Ну то що, продовжувати чи ні? — хихикнув хлопець.

— Не думаю, що мені це цікаво, — відповів Дафф. — Ми й так знаємо, що Малкольм тут був, бо знайшли його автомобіль.

— Але ви не знаєте того, що він тут був не один. Тим більше не знаєте, з ким він тут був.

Зі свого гіркого досвіду Дафф знав, що наркомани частіше брешуть, аніж кажуть правду, особливо тоді, коли сподіваються заробити на наступну порцію дурману. Але зазвичай не вигадують таких складних комбінацій, як зателефонувати до управління, вимагати розмови з одним із керівників, а потім чекати цілу годину під дощем без гарантії оплати.

— А ти хоч сам знаєш? — недовірливо спитав Дафф. — Знаєш того, хто з ним був?

— Так, мені доводилося бачити його раніше.

Дафф дістав свого гаманця. Видобув звідти купюри, порахував, і подав кілька з них хлопцеві.

— Я хотів був зателефонувати самому Макбету, — мовив одноокий, перераховуючи гроші. — Але потім мені спало на думку, що він не повірить, коли я скажу, хто то був.

— Ти знаєш ту людину особисто?

— Малкольм розмовляв з панібратом Макбета, — відповів хлопець. — 3 отим старим, сивим хлопом.

У Даффа від несподіванки аж подих перехопило.

— З Банко?

— Я не знаю, як його звати, але бачив його колись із Макбетом на вокзалі.

— І про що ж Малкольм та Банко говорили?

— Вони були надто далеко, і я не чув.

— А що… г-м-м… А хоч здогадатися можна було про тему їхньої розмови? Вони сміялись? Чи кричали сердито один на одного?

— Не можу сказати. Дощ барабанив по контейнерах, до того ж вони стояли до мене спинами. Схоже, вони сперечалися. Старий хлоп навіть трохи стрілялкою своєю порозмахував. Але потім усе вгамувалося, вони сіли у «вольво» й подалися геть. За кермом сидів сивочолий.

Дафф отетеріло почесав потилицю. Банко та Малкольм — змовники?

— Це надто багато, — мовив хлопець, повертаючи одну купюру.

Дафф ошелешено глянув на нього. Наркоман — і віддає решту? Він узяв купюру.

— Ти ж розповів мені це не заради грошей на наступну порцію дурі, я правильно розумію?

— Га?

— Ти сказав, ніби прочитав газету й одразу збагнув, що це важлива справа. І це справді так. Настільки важлива, що, якби ти зателефонував не до поліції, а якомусь журналісту, то отримав би вдесятеро більше грошей, аніж від мене. Тому це тебе або Геката підіслав для поширення фальшивої інформації, або ти маєш якісь власні плани.

— Ідіть ви в дупу, пане наркобароне.

Дафф схопив хлопця за комір і підняв його зі швартової тумби. Той був майже невагомим.

— Слухай-но сюди, — просичав Дафф, відвертаючись від хлопцевого смердючого подиху. — Я можу запроторити тебе за грати — побачимо, що ти заспіваєш, коли почнеться ломка і ти знатимеш, що протягом двох днів будеш із цією ломкою сам-на-сам. Або негайно скажеш мені, чому сюди прийшов. Маєш у своєму розпорядженні п’ять секунд. Чотири…

Хлопець люто вирячився на Даффа.

— Три…

— Ти, мусоре довбаний, пішов ти в сраку…

— Два…

— Моє око!

— Один…

— Я ж сказав — моє око!

— Що — твоє око?

— Я просто хотів допомогти вам спіймати чоловіка, який позбавив мене ока.

— Хто це був?

Хлопець пирхнув.

— Той самий, який вам — як шпичка в сраці. Ти що, не знаєш, хто за всім цим стоїть? У цьому місті є лише один чоловік, який може вбити старшого комісара й уникнути покарання, і це — Невидима Рука.

— Геката?

14

Макбет їхав сам-один брудною дорогою поміж старих фабрик. Звична сіра хмара висіла так низько над трубами, що не можна було сказати, які з них димилися, а які — ні, але деякі ворота мали таблички «зачинено» або були зв'язані ланцюгами, схожими на химерні краватки-метелики.

Прес-конференція минула безболісно. Безболісно, бо він був під таким кайфом, що жодного болю все одно не відчув би. Макбет зосередився на тому, що сів, відкинувшись на спинку крісла, а на питання замість нього відповідали Леннокс та Кетнесс. Звісно, крім тих питань, які поставили йому особисто і на які він давав стандартну відповідь «наразі ми не можемо це коментувати» з таким виглядом, наче інформації насправді вони мали дуже багато і ситуацію тримали під повним контролем. Спокій та впевненість. Він сподівався, що саме таке враження справив на репортерів. Виконувач обов’язків старшого комісара, який не дозволяє вплинути на себе довколишній істерії, а на верескливі вигуки журналістів «Народ має право знати!» лише посміхається — стримано й терпляче. Втім, Кайт, отой журналіст з гаркавим «р», зауважив у своїй радіопрограмі після прес-конференції, що виконувач обов’язків начальника поліції багато позіхав, мав знуджений вигляд і часто поглядав на годинника. Але нехай той Кайт іде під три чорти. В патрульному відділі добре знали, що старший комісар не нудиться, а займається справами, бо особисто зайшов до них і скерував патрулі із західної частини Першого району до східної частини Другого. Цей крок Макбет пояснив тим, що настав час патрулювати й ті райони, де живуть пересічні люди. Таким чином, він послав важливий сигнал: поліція не віддає перевагу районам, де мешкають люди грошовиті та впливові. І нехай Кайт казиться від люті, зате