Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Дроба це влаштовувало – в останні місяці він був завантажений понад голову, не мав ані хвилини перепочинку. А тут, власне, і справи поки ніякої не було, а те, що старший слідчий зі своїми операми збиралися робити, могло вважатися грубим і цинічним порушенням закону. Ні тобі санкції на оперативно-розшукові заходи, ні формальних слідчих процедур. Відповідно, й повноважень нуль. Тільки прохання високого начальства, якому не відмовиш. Довелося бігцем перекроїти робочий розклад і зранку скакати прожогом за місто.

Оперативники вже тупцювали біля гаража. Гусельникова, обхопивши обома руками, як баян, свій кофр із апаратурою, про щось балакала з водієм.

– Евеліно Георгіївно! – покликав слідчий, помахавши пухкою кистю з широкою обручкою на підмізинному пальці.– Попрошу пройти з нами.

Він витяг з кишені чималий носовик, обтер лискучі щоки, широкий качиний ніс і глибокі залисини. Голос у слідчого був високий, без модуляцій, як у поганого закадрового перекладача. Підкликавши одного зі співробітників, Дроб упівголоса віддав кілька розпоряджень; потім усі троє попрямували до будинку й піднялися на другий поверх.

Біля кабінету Смагін зупинився, пропускаючи супутників уперед. Дроб зайшов першим і негайно оголосив:

– Геннадій Іванович ввів мене в курс. Тому часу гаяти не будемо. Вас, Савелію Максимовичу, попрошу про одне – якщо не важко, відчиніть збройовий ящик і залиште в такому стані. Гроші, як мені повідомили, лежали в письмовому столі. Покажіть, де саме зберігався ключ.

– Отут. – Полковник опустився навпочіпки перед письмовим столом, Дроб пішов за ним, підсвічуючи ліхтариком. Смагін простягнув руку й показав. Однак додав: – Хоча, можливо, в той момент він перебував у замковій шпарині шухляди письмового столу. Недогляд…

– Це тут, Евеліно Георгіївно, – глухо долинув з-під столу голос старшого слідчого. – Фіксуйте.

Коли обоє випросталися, слідчий мовив, ретельно витираючи долоні хусткою й косячись на годинник:

– Експерт поки займеться кабінетом. Хвилин за двадцять повинна прибути моторка з природоохоронної бази і ще один співробітник. А поки я хотів би оглянути катамаран.

Коли обоє вже спускалися в хол, Дроб запитав:

– Ви не пам’ятаєте, які конкретно речі взяли з собою в поїздку ваші родичі?

– Родичі! – зневажливо пирхнув полковник. – Здається, Валентин прихопив плед, дружина казала. Темно-коричневий, картатий, вовняний. Ще – пластиковий пакет із фруктами. Із цього… з супермаркету «Консоль». Наче все. Я до ладу й не бачив, як вони відчалювали. Зайнятий був.

Вони вже йшли до води. Гравій туго хрускотів під сандаліями слідчого. Жовтий катамаран гойдався біля причалу. Ранковий вітер гнав з боку озера дрібну хвилю, очерет з обох боків проходу, що вів до причалу, шарудів і кланявся.

Дроб спустився в кокпіт, обшарив його, відкрив бардачок, підняв дерев’яні трапики й оглянув днище, не виявивши нічого, крім певної кількості берегового піску, обривків волосіні та підсохлих водоростей. Він знизав плечима, випростався й прислухався.

З озера долинув звук човнового мотора, він наближався. А наступної хвилини швидкохідний дюралевий катер із природоохоронної бази, заклавши пінистий віраж, скинув оберти й ткнувся носом у настил поруч із катамараном.

Помітивши біля керма сусіда-рибінспектора – того, що підібрав на озері порожній катамаран, – полковник кивнув, насилу приховуючи невдоволення. У човні перебувала ще одна людина, але в ній Савелій Максимович із полегшенням упізнав оперативника, якого слідчий нещодавно відправив з дорученням.

Дроб переступив через борт моторки й вагомо опустився на сидіння поруч із рибінспектором. Катер, піднімаючи каламуть на мілководді, відповз назад і розвернувся. Японський двигун заревів на два голоси, ніс суденця задерся, слідчий помахав, і дюралька зникла за очеретами.

Смагін залишився на причалі. Цей Дроб не вважав за потрібне навіть повідомити його, куди рушає і що має намір робити. До біса! Треба взяти себе в руки. Повернутися в дім, випити кави. Піднятися в кабінет, де працює експертка, й відповісти на її питання, якщо такі виникнуть. Не спалювати марно нервових клітин. Скоро все так чи інакше з’ясується.

Полковник несхвально покосився на безхмарне небо – уже добряче припікало – і поліз по мобільний. Номер Родіона вперто не відповідав. Розвернувшись на підборах, полковник покрокував до будинку, й відразу уривчасто задзвонив телефон. Від несподіванки Смагін, навіть не глянувши на дисплей, наблизив слухавку до вуха й гаркнув:

– На зв’язку!

Кілька секунд він уважно слухав. Потім шия та щоки Савелія Максимовича почали червоніти.

– Що-о? – осипло перепитав він, немов не бажаючи вірити вухам. – Це точно? Ти твердо впевнена, Олександро?

Відповіли, судячи з усього, ствердно.

Коли Шаури лишилися позаду, Дроб покопався в кишені просторих бавовняних штанів, витяг звідти складений учетверо папірець і сунув під ніс рибінспекторові, який гнав моторку навскіс до протилежного берега.

– Приблизний маршрут, – промовив він. – Ним і підемо.

Рибінспектор зменшив оберти й потягся до папірця.

– Ага, – кивнув він, – зрозуміло… Зараз, отже, до мису.

Моторка, сповільнившись, повернула до лісистого виступу берега з правого борту, а потім ще раз змінила курс, обминаючи довгу обмілину на краю мису. За мисом відкрилася берегова дуга й великий водний простір у її середині.

– Он воно, Гаврилівське плесо, – крикнув рибінспектор. – Береги тут – гівно. Бурелом та болото. Лосі, буває, вештаються, кабани знов-таки… Зате риба поки є. Не те що під селищем…

– От упритул до берега й давайте. По мілководдю підемо, на найменших. А ти, Пивоваров, – звернувся слідчий до оперативника, який скорчився на задньому сидінні,– дивись уважно.

При самому суходолі, мало не зачепивши дно, човен відвернув і неквапливо поповз уздовж берегової дуги плеса, тривожачи латаття і впритул обминаючи куртини очерету й рогозу. Мотор тихенько буркотів, як чайник у процесі закипання, за бортом повз монотонний пейзаж: прямо від води починалися зарості черемшини й вільхи, заплетені хмелем. Дрімуча берегова кропива навпіл з малинником і ожиною здіймалася в зріст людини, там і тут із води стирчали облизані хвилями топляки. Тільки божевільний поліз би в ці комарині джунглі. Тому Дроб зосередився не на пошуках проходу в заростях, а на нечастих вузьких смужках прибережного піску, де могли зберегтися сліди.

Десь із півгодини моторка по-черепашачому рухалася вздовж закруту. Нарешті за черговою куртиною очерету відкрилася невеличка затока. Слідчий стомлено глянув уздовж берега: скільки їх там ще, таких самих, достоту схожих між собою?

– Гей, гей! – запекло жестикулюючи, заголосив оперативник. – Олегу Степановичу, сюди глянь!

Виявити це місце здалеку було практично неможливо – заважав очерет. На піску крихітного