Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

спершу… — він подивився на зелене скло куполу й люстру, яка звисала з нього на довгому ланцюгу. — Я хочу, щоб ви зробили дещо схоже на пташину клітку, достатньо велике, щоб накрити пентакль, яке б висіло так, щоб замовлянням його можна було опустити на все, що спробує тут пройти. 

Крістофер вказав на Доктора Сімонсона: 

— Ви відповідальні за те, щоб її змайстрували. Зберіть усіх, хто здатен майструвати щось із дерева чи металу, але переконайтеся, що хтось із них і до магії також здатен. Я хочу, щоб її посилили замовляннями, щоб із неї ніхто не вибрався. 

Борода Доктора Сімонсона почала випирати вперед від гордості і відповідальності. Він якось глузливо вклонився: 

— Буде зроблено. 

Крістофер гадав, що заслужив таке ставлення. Його поведінка призвела до того, що Остання Гувернантка звинуватила його в зарозумілості. Але потім він запідозрив, що найкраще працює, коли почувається самовпевнено. Він сердився на Останню Гувернантку за те, що вона завадила йому зрозуміти це раніше. 

— Але перш ніж хтось візьметься майструвати цю клітку, — сказав він, — замовляння довкола маєтку потрібно посилити, або мій дядько спробує провести організацію Мари цим шляхом. Я хочу, щоб усі, крім Т… Мордекая і Б… Міллі, пройшлися вздовж парканів, стін і живих огорож, виконуючи кожне замовляння, яке згадаєте, щоб відлякати тих людей. 

Це викликало безладні перешіптування. Садівники і покоївки з ваганням переглядалися. Рука одного із садівників піднялася вгору. 

— Я пан Маклінток, Головний Садівник, — представився він. — І не ставлю під сумнів вашу мудрість, юначе, просто хочу пояснити, що наша спеціальність — вирощування рослин, ми «зелені руки» і всяке таке, і не надто обізнані із захистом. 

— Але ви можете вирощувати кактуси, і кущі з довгими колючками, і триметрову кропиву, правда ж? — сказав Крістофер. 

Пан МакЛінток кивнув, шельмувато вишкірившись. 

— Ага. А ще будяки і отруйний плющ. 

Це спонукало й кухаря підняти руку. 

— Єстем кухажем, — сказав він. — Тилько кухня. Моя магія — добра їжа. 

— Закладаюся, ви можете обернути це навспак, — сказав Крістофер. — Підіть і отруїть стіни. Або, якщо не можете, розвісьте на них тухлі стейки й плісняві суфле. 

— Та я зі студентських років не… — обурено почав кухар, але це, здавалося, навіяло йому якісь спогади. — Я спробую, — сказав він. 

На його обличчі з’явився вираз задуми, за яким послідував веселий вишкір. 

Тепер руку підняла Еріка. 

— Якщо ваша ласка, — сказала вона, — то я, Саллі й Берта насправді можемо робити тільки маленькі справи — пристріт, наслання і таке всяке. 

— Гаразд. Ідіть і робіть їх — так багато, як зможете, — сказав Крістофер. — Зрештою, стіна будується з маленьких цеглин. 

Цей вислів його самого порадував. Він спіймав погляд Богині. 

— Якщо ви не знаєте, який пристріт наслати, порадьтеся з моєю помічницею Міллі. У неї мільйон ідей. 

Богиня вишкірилася. Так само, як хлопчик-служка. Судячи з виразу його обличчя, він був сповнений найжахливіших замислів і не міг дочекатися їхнього втілення. Крістофер бачив, як він пішов разом із садівниками, кухарем і покоївками, і навіть позаздрив йому. 

Він кивнув Флавіанові. 

— Флавіане, лишається купа магії, якої я не знаю. Ви не могли б лишитися зі мною, щоб навчати мене чомусь по ходу справи? 

— Ну, я… — сказав Флавіан, кинувши знічений погляд на Такроя, який прихилився до поруччя сходів нижче Крістофера. — Мордекай може це робити з тим же успіхом. 

— Так, але мені потрібно, щоб він увійшов у транс і пошукав життя Ґабріеля, — сказав Крістофер. 

— Справді? — сказав Такрой. — Ґабріель розридається від щастя, побачивши мене, правда ж? 

— Я піду з тобою, — сказав Крістофер. 

— Як у старі добрі часи, — сказав Такрой. — Ґабріель точно розридається від щастя, якщо там будеш ти. Велике діло — любов! 

Його очі ковзнули у бік Панни Розалі. 

— Якби тільки моя юна панна цього разу заграла мені на арфі… 

— Не будьте смішним, Мордекаю! — сказала Панна Розалі. — Ви отримаєте все, що треба. Що ви хочете, щоб робила решта, Крістофере? Пан Вілкінсон і я не надто вправні в різьбі по дереву, так само, як Берила і Йоланта. 

— Ви можете бути радницями, — сказав Крістофер. 

Розділ дев’ятнадцятий 

Наступні двадцять чотири години Крістофер був зайнятий, як ніколи в житті. Вони розмістили військовий штаб у Ґабріелевому кабінеті, повному сутінок, і Крістофер виявив, що деякі темні панелі в кімнаті розсуваються, відкриваючи доступ до кімнат по інший бік від них. Крістофер розпорядився зсунути столи та друкарські машинки попід стіни й перетворив увесь простір у єдиний великий оперативний штаб. Так було набагато світліше, й ставало все більш і більш людно й гамірно, коли почалося обговорення різних планів. 

Усі пояснювали Крістоферу, що існує багато різних способів ворожити на присутність тої чи іншої живої особи у світі. Пан Вілкінсон мав цілий список методів. Вони домовилися спробувати усе, щоб звузити Такроїв пошук Ґабріеля. Підготували по одному способу кожного виду, але оскільки ніхто не був впевнений, чи вважаються окремі життя Ґабріеля живими особами, усі мали докласти щонайбільше сил; тут і виявилося, що, крім Крістофера, тільки Богиня мала досить сильну магію, щоб їх запустити й підтримувати від Низки до Низки. Але відстежувати їх могли усі. Скоро кімната була повна напружених помічників, які втупилися в кулі, дзеркала, калюжі ртуті та чорнила й окремі аркуші, вкриті рідкими кристалами, поки Богиня вносила правки в різні замовляння і своїм дивним нетутешнім скорописом занотовувала покази приладів у таблиці. 

Панна Розалі наполягала, щоб військова нарада знайшла спосіб, як повідомити Міністерству про ці події, але вони так нічого й не вирішили, бо Крістофера постійно кудись викликали. Спершу Доктор Сімонсон покликав його вниз, у хол, щоб пояснити, як вони планували зробити клітку-купол. Доктор Сімонсон сприйняв завдання набагато серйозніше, ніж Крістофер очікував. 

— Це вкрай оригінально, — сказав він, — але кого це хвилює, якщо ми спіймаємо цю особу? 

Крістофер знову піднявся до середини сходів, коли дворецький прийшов повідомити, що вони зробили все, що могли придумати для захисту маєтку, тож чи не хоче панич Крістофер вийти і глянути? Тож Крістофер вийшов — і зачудувався. Головні ворота й інші, менші виходи були обвішані прокляттями і точилися отрутою. Уздовж стін росла ожина з п’ятнадцятисантиметровими колючками, тоді як жива огорожа нагадувала Крістоферові замок Сплячої Красуні, такою високою і густою вона була: пронизана шипами, кропивою і отруйними бур’янами. Триметрові будяки і велетенські кактуси оточували паркан, а кожне слабке місце замінував хлопчикслужка. 

Він показав, використовуючи ручну фретку, як коли хто ступить туди — перетвориться на гусінь, а в іншому місці — потоне в бездонній вигрібній ямі, а в іншому місці його впіймає гігантська краб’яча клешня, а ще в одному… усього він зробив дев’ятнадцять пасток, кожна дошкульніша за попередню. Крістофер біг назад до Замку і думав, що якщо вони зуміють повернути Ґабріеля, треба попросити про підвищення для хлопчика-служки. Той був надто талановитий, щоб марнувати талант на побігеньках. 

Повернувшись в оперативний штаб, він виявив повністю налаштовані магічні дзеркала, вже сфокусовані на різні частини оборонних споруд, щоб одразу дізнатися про напад. Флавіан просто показав йому, як запустити замовляння, намальовані на звороті дзеркал, коли настала черга економки їх відволікати. 

— Паничу Крістофере, цей Замок не має запасів,