Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

У погляді, яким його зміряв Ігор, читалася недовіра, змішана з повагою.

— Ви чашом не ш Убервальду? — запитав він. А тоді зойкнув і вдарив себе у скроню.

— Гей, я це відчув, — вигукнув він. — Овва! Як ви це шробили? Тишк падає каменем!

Його чорні нігті зблиснули іскрами.

Він засяяв.

— Я шараш піду й поштавлю блишкавковідвід, — мовив він і квапливо побіг до коловорота на стіні.

Леді Л女жон обернулася до решти. Цього разу вона воліла б, аби вони могли прочитати її думки. Вона не знала, як вимовляти більшість людських проклять.

— Це порушення правил! — просичала вона.

— Звичайна доцільність, — заперечив містер Білий. — Якби ви не були… млявою, це вже давно можна було б зробити!

— Я рекомендувала провести додаткове дослідження!

— Це непотрібно!

— В чому проблема? — запитав Джеремі невпевненим голосом, яким він завжди говорив, коли розмова не була пов’язана з годинниками.

— Годинник ще не можна запускати! — заявила леді Л女жон, не відводячи очей від решти аудиторів.

— Але ж ви просили мене… Ми були… Усе ж готове!

— Можуть виникнути… проблеми! Я думаю, нам потрібен ще тиждень для перевірок!

Але вона знала, що не було жодних проблем. Джеремі виготовив абсолютно досконалу річ, немовби вже й раніше змайстрував із десяток таких годинників. Леді Л女жон уже ніяк не могла затримати пуск, особливо, коли Ігор стежив за нею, наче яструб.

— Яке твоє «ім’я», молода особо? — запитав у Джеремі містер Білий.

Годинникар відступив на крок.

— Джеремі, — представився він, — і я… я не розумію, містере, е-е, Білий. Годинник показує час. Годинник не може бути небезпечний. Які можуть проблеми з годинником? Цей годинник досконалий!

— То запускайте його!

— Але її світлість…

Гучно загрюкав дверний молоточок.

— Ігоре? — покликав Джеремі.

— Так, шер? — озвався з передпокою Ігор.

— Як там опинився слуга? — запитав містер Білий, не відводячи очей від її світлості.

— Це… такий собі фокус, на який вони здатні, — пробелькотів Джеремі. — Я… я певний, це тільки…

— Це доктор Гопкінш, шер, — повідомив, заходячи з передпокою, Ігор. — Я йому казав, що ви шайняті, але…

…але доктор Гопкінс, хоч і мав м’які й делікатні манери, був також офіційним управителем Гільдії, причому вже впродовж багатьох років. Прослизнути попід рукою Ігоря не становило жодних проблем для чоловіка, який міг успішно проводити збори годинникарів, жоден із яких не був здатний синхронізувати свій час із рештою людства.

— Я просто проходив тут по справах, — сяйнув він посмішкою від вуха до вуха, — тож мені було зовсім не важко заскочити в аптеку і взяти… О, у вас тут гості?

Ігор скривився, але треба було діяти згідно з кодексом.

— Заварити чаю, шер? — запитав він, а всі аудитори вп’ялися поглядами в доктора.

— Якого ще чаю? — обурився містер Білий.

— Дипломатичний протокол! — відрізала леді Л女жон.

Містер Білий завагався. Протокол — важлива річ.

— Е-е, е-е, е-е, так, — підтвердив Джеремі. — Чаю, Ігорю, прошу. Будь ласка.

— Матінко моя, та ви вже, бачу, закінчили свій годинник! — вигукнув доктор Гопкінс, явно не звертаючи уваги на таку загуслу атмосферу, що вона могла підтримувати на плаву залізо. — Який розкішний виріб!

Аудитори перезирнулися, а доктор пройшов повз них і придивився до скляного циферблата.

— Справді чудова робота, Джеремі! — похвалив він, знімаючи окуляри й починаючи їх завзято протирати. — А що то за гарненьке синє сяйво?

— Це… це кришталеве кільце, — пояснив Джеремі. — Воно… воно…

— Воно закручує світло, — сказала леді Л女жон. — А тоді робить діру у всесвіті.

— Справді? — здивувався доктор Гопкінс, знову надіваючи окуляри. — Яка оригінальна ідея! І звідти вигулькує зозуля?

Цок 

З усіх найгірших слів, які можна почути високо в повітрі, подвійний вигук «Ох-охо» поєднує, мабуть, максимальне почуття жаху, від якого злипаються кишки, з мінімальними затратами дихання.

Коли Лу-Тзе вимовив ці слова, Лобсанґ усе зрозумів без перекладу.

Він уже якийсь час стежив за хмарами. Вони ставали дедалі чорніші, густіші і зловісніші.

— Держак поколює пальці! — крикнув Лу-Тзе.

— Це тому що прямо над нами починається гроза! — заволав Лобсанґ.

— Ще пару хвилин тому небо було ясне, мов дзвіночок!

До Анк-Морпорка було вже набагато ближче. Лобсанґ міг розрізнити деякі найвищі будівлі і бачив річку, що звивалася змійкою вздовж рівнини. Але на місто насувалася буря.

— Мушу приземляти цю штуковину, поки ще є можливість! — гукнув Лу-Тзе. — Тримайся…

Мітла пірнула додолу і ось уже опинилася за якийсь метр від капустяного поля. Качани зливалися в суцільну зелену смугу, мало не торкаючись Лобсанґових сандалій.

Лобсанґ почув ще один вигук, і хоч він не належав до найгірших слів, які можна почути в повітрі, був однак не надто приємним, особливо, коли звучав із вуст особи за кермом.

— А-а…

— А ви хоч знаєте, як це зупинити? — закричав Лобсанґ.

— Щоб дуже, то ні, — вигукнув у відповідь Лу-Тзе. — Тримайся, зараз я спробую щось…

Мітла задерлася вгору, але й далі рухалася в тому самому керунку. Її прутики занурилася в капусту.

Поле було широке, тому поступово вдалося загальмувати політ, залишивши позаду борозну з характерним запахом розчавленого капустяного листя.

— Як добре ти розтинаєш час? — запитав підмітальник, вибираючись з-поміж понищених качанів.

— Доволі добре… — пробурмотів Лобсанґ.

— То починай мерщій!

Лу-Тзе помчав у бік міста, розчиняючись у синяві. Лобсанґ наздогнав його за якихось сто метрів, але підмітальник і далі розчинявся, дедалі тонше й тонше розтинаючи час. Його учень заскрипів зубами й понісся слідом, напружуючи всі м’язи.

Старий, можливо, й шахрує, коли йдеться про двобої, але тут усе було без жартів. Світ змінився з синього на індиговий, а тоді на чорнильну неприродну пітьму, подібну на тінь від затемнення.

Це був глибинний час. Він знав, що тут не можна залишатися надовго. Навіть, якби пощастило витримати мертвотний холод, деякі частини тіла були просто непристосовані для цього. А ще, якщо задалеко зануритися вглиб, можна померти, зашвидко випірнувши звідти…

Він, звісно, цього не бачив, жоден учень такого не бачив, але в класі висіли доволі недвозначні зображення. Життя людини могло стати страшенно, нестерпно болючим, якби його кров почала рухатися крізь час швидше за кістки. І воно б тоді довго не протривало.

— Я не можу… в такому темпі… — захекано зронив він, біжучи за Лу-Тзе у фіолетовому присмерку.

— Можеш, — відрізав підмітальник. — Адже ти спритний, так?

— Мене не… готували… до цього!

Місто наближалося.

— Нікого не готують до цього! — прохрипів Лу-Тзе. — Ти просто робиш це і з’ясовуєш, що здатний до такого!

— А що стається, коли з’ясуєш, що нездатний? — запитав Лобсанґ. Він відчув тепер деяку полегкість. Йому вже не здавалося, ніби його власна шкіра намагається відлущитися від нього.

— Мертві нічого не з’ясовують, — відповів Лу-Тзе. Він озирнувся на учня, і його зловісна усмішка сяйнула в тінях викривленою жовтозубою дугою. — Усе второпав?

— Я… я намагаюся…

— Чудово! Ну, а тепер, коли ми вже розігрілися…

Нажаханий Лобсанґ побачив, як підмітальник розчинився в темряві.

Він закликав на