Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

з одного на другого. Вони були верданно, жоден не зрікся б своєї крові, але одночасно вони були такими несхожими. Молодший отримав від матері вроду, тонкі кістки й котячу гнучкість; старший викликав повагу зростом і широкими плечима — нагадував Анд’еверса за часів його молодості. Але свою відмінність брати найкраще підкреслювали вбранням. Есо’бар вдягався як мешканець прикордоння, Дер’еко ж натякав на своє коріння кожною деталлю строю. Шкіряні штани, широкий пояс, шкіряна камізелька із вигаптуваними кіньми в русі, на зап’ястках — браслети з полірованого рогу, коса старанно заплетена й вимащена жиром. Чоботи на м’якій підошві. Свій кавайо він носив згідно з традицією: на спині, на висоті попереку, із руків’ям, спрямованим убік. Кайлін могла б закластися, що навіть пів століття тому верданно не вдягалися настільки по-фургонницькому, як він зараз. Вже не кажучи про те, що в цій шкірі йому мало би бути страшенно гаряче.

— Одні марять, аби знову стати самими собою, інші — щоб стати кимсь іншим, Есо’баре. Це наче хорт намагався б стати волом. Тож нехай щастить.

— Ох Перший, благаю тебе, давай без цих незграбних порівнянь. Це не я кинув родину заради якихось примар. Я буваю в містах і дещо бачу. Бачу фургони, поставлені як караван, що зупинився на ніч і ті вулички поміж ними, і ті табуни коней, які пасуться навколо. Хто живе мріями? Який сенс у цих табунах навколо міста, якщо коней можна запрягти у фургони лише раз на кілька років, і дарма, що мало хто користується цим законом? Навіщо робити в містах колісниці, як та, якою ти сьогодні приїхав додому? — Есо’бар сперся об одвірок і злостиво посміхнувся. — Вона просто кричить, що є бойовою, що в ній є місце для візниці та лучника, держала для сагайдака й дротиків, а також можливість посилити борти. Марення, брате, марення й мрії малих дітей. А може, щось інше? Мрії та марення стариганів, якими ті заразили малих дітей? Тих, хто має намір знову посилати колісниці проти кавалерії? Колеса проти копит? Будь-яка дірка в землі, через яку перескочить кінь, затримає навіть найкращу колісницю. Найсильніша пара коней, що тягнуть її, не побіжить так швидко, як хвороблива шкапа з вершником на спині. Ви що, зовсім про це забули?

— Але під час підкорення се-кохландійці не раз програвали нашим візницям.

— Так, я чув про це. І не лише від батька. Битва під Ґеви’ло та Анмадерет. Чотири тисячі колісниць проти шести тисяч кінноти.

Але ж кожен скаже, що ми ці битви не виграли, а лише змусили кочівників до втечі, бо коли ті зрозуміли, що не зламають нас, — відступили. А колісниці не змогли їх наздогнати й розбити. Отакі наші малі перемоги…

— Тепер ти говориш «ми»?

Есо’бар склав руки на грудях.

— Ти мене не образиш цим, Дере. Я бачу, як ти приїздиш сюди час від часу — великий пан із міста на красивій колісниці — та причаровуєш решту. Бачу, що коїться з Дет’моном та Мер’данаром, — він звів долоню, — молоді, мовчіть, коли говорить старший брат. Я бачу, які думки блукають головами близнюків, коли вони кують свої кавайо. Ти носиш символ?

— Який символ?

— Ти добре знаєш, який. Казав уже тобі. Я їжджу цими місцинами, буваю і в таборах. Щоразу частіше бачу шмаркачів, які носять на шиї колесо із вісьмома шпицями. Літають навколо міст на колісницях, удають, що б’ються з кіннотою, бачать сни наяву про військову славу. Але ми, Фургонники верданно, сплутані дурнуватим законом і завжди будемо програвати свої війни, бо часи малих народів скінчилися. Меекханці, се-кохландійці та й, напевне, інші також давно вже це відкрили, братику — настав час імперій, великих, сильних і потужних. Наша височина й так задовго була на узбіччі. Інші вже давно відкрили істину, якої ви не помічаєте.

Повисла тиша. Перший зволікав із тим, аби поставити очевидне питання. Замість цього підвівся, розставивши ноги, нахилив голову набік, змірив брата поглядом.

— Яку ж? Якою ж правдою рубане мені в очі мій молодший брат?

— Що з сідла видно далі, ніж з-за кінської дупи, — Есо’бар розвернувся на п’ятці й вийшов.

На довгий час встановилася тиша.

— От завжди так, — Кей’ла нетерпляче ворухнулася. — Ви завжди лаєтеся, а потім Третій тікає. Востаннє було так само. Так само, як і з батьком. Верещать один на одного й сичать, наче два дикі коти, а потім один люто гепає в кузні молотом, а інший кудись зникає на цілий день.

— Я казав батьку: нехай він приїде із сім’єю до Манделлена; там, у таборі, поміж своїми, Есо’бар швидко забуде про свої дурощі. Тут… — Перший похитав головою і, що трохи застало Кайлін зненацька, виглядав направду стурбованим. — Тут він зламає Обітницю — раніше чи пізніше.

Тепер він говорив мовою анаго, але в додаткових жестах не було потреби. Для верданно існувала лиш одна Обітниця. Та, яку вони принесли Лааль Сіроволосій. Що ніколи не будуть їздити на кінських спинах.

— А в таборах такого не буває? — втрутилася вона. — Ніколи?

— Буває, кузинко, буває. Декому затісно в сімейних фургонах, вони лиш думають про те, аби поставити дім на землі. А є й такі, яким не до смаку бути гостем, тож вони бажають стати меекханцями.

— А хіба це погано?

— Гм, цілий світ, сповнений меекханцями? Одні закони та звичаї, одна релігія. Ти й справді б такого хотіла?

— Ти ж знаєш, що я не про це, Перший. Я питаю, чи це погано, що хтось шукає власної дороги? Інакшої, ніж дорога їхніх батьків і дідів.

— Гей, — втрутилася Нее’ва, — додай ще матерів і бабусь. Балакаєте, наче з колісниці випали, а все, як завжди, через дівчину. Дочку мірошника з Леввена. Есо’бар десь рік до неї їздить… Ну що? Перша, чого ти мене штурхаєш? Теж мені таємниця! Дівчина — меекханка, як Кайлін: світле волосся, синенькі оченятка. Збаламутила його — й тільки. Тепер би він тільки по борошно і їздив, а з батьком з осені щохвилини гиркаються. І саме через неї Третій готовий стрибнути в сідло, я готова закластися на що забажаєте.

Кайлін вперше про це почула, а судячи з поглядів, які послали Нее’ві інші, це було новиною і для них. Може, за винятком Ана’ви, яка дивилася на сестру досить розлючено.

— Я більше ніколи тобі нічого не розповім.

— Не розповім, не розповім. Аби ти тримала язика на причіпку — вони б зараз ножами різали один одного. Хай Перший привезе з Манделлена якусь красунечку, то й Есо’бар на раз-два повернеться додому.