Гео Данилович Шкурупій - Двері в день. Міс Адрієна, Гео Данилович Шкурупій

Тоді ми сіли й написали таку записку до експедиції:

«Бажаємо вам смачно їсти морозиво і мати поспіх у ваших дам».

Пішки ми пройшли лише шість порогів, на верстви це становить 40 верстов. Алеж тут простір міряється не верствами, а гаками і засобами сполучення. Коли ви їдете автобусом, то вам скажуть, що буде верстов десять з гаком; коли їдете човном, то скажуть, що буде верстов тридцять з гаком; а коли йдете пішки, то буде верстов шістдесят з гаком; справді ж буде лише сорок верстов, міряючи звичайно точнішими інструментами, ніж автобуси, човни та ноги.

Коли ми пройшли перші шість порогів, то вся романтика, що століттями була закладена в нашу кров та голови, вивіялась до щенту. Ніяких водоспадів. Ніяких семиповерхових скель.

Є ще й досі такі чудаки, що об’їздять пороги в автобусі так верстов за 10 од кожного порога, а потім пишуть у газетках, що лоцмани тремтять і моляться, коли проїздять пороги. Ви тим чудакам не вірте, бо навіть підлітки й дівчата купаються на порогах і ловлять рибу.

Найцікавіші пороги – це Лоханський та Ненаситець. У Лоханського порога надзвичайно мальовнича забора. Шматки дивовижних скель лежать у воді і вода струмками дзюркоче між ними. На Ненаситці дійсно є водоспади, але водоспади невеличкі, на зріст людини.

Пороги не ревуть, а лише шумлять. Од них лунає шум, як од вітру в лісі. Трохи гуркоче лише Ненаситець. Вражіння від цього гуркоту таке, що ніби вулицею їде сотня ваговозів, навантажених камінням.

Ми не будемо перераховувати всіх історичних місцевостей та назв. Про них можна довідатися в підручниках історії. Нічого видатного чи романтичного в цих пам’ятниках нема.

Звичайнісінькі собі насипи піску – це фортеці, а далі каміння й кулясті могили. Доводилося лише дивуватись, як легко піддатись на романтичну облуду прочитаної белетристики.

Останніх три пороги: Будинський, Лишній та Гадючий ми проїхали човном (каюком) так званим «козацьким ходом», цебто найнебезпечнішими місцями. Впливала лише надзвичайна швидкість їзди. Щождо хвиль, водоспадів, каміння, то вони здавалися лише якимись тумбами, до яких уже так звик прохожий на наших вулицях, які він обходить зовсім машинально, навіть не помічаючи.

Тепер ми заздрили на вуфківську експедицію, що запаслася морозивом і прекрасними дамами, до того всі пороги були звичайні і зовсім не романтичні.

Цікаво, з чим приїде додому експедиція, коли морозиво не заморозить її надхнення, а прекрасні дами не зачарують її своїми характерницькими очима?

Розмова про аліменти

Останню ніч перед Кичкасом ми ночували в селі. Село Вовничі широко розляглося на кручах, що під ними грізно лютував сердитий поріг, б’ючись об сіре каміння й сірі скелі, що загородили дорогу вод, – поріг Вовнизький, або Грізний.

Дуже рано, ще коли парувала над порогом вода, ми спустились кам’яними скелями до ріки, нижче порогу. Тут, голосно ляскаючи своїми днищами об воду, стояло на причалі два каюки.

Лоцмани, ще молоді хлопці, швидко вичерпали зайву воду з меншого каюка, помили його трохи і ми всі розсілися на своїх місцях, Один з лоцманів сів на кермо, а другий на весла.

З таким мотором, що мав одну силу кремезного парубка, ми попливли на широкі води Дніпра роздратовані камінням, заборою та порогами. Каючок важко сидів у воді, і настирливі хвилі хлюпали в нього.

На повороті ріки з-за рогу острова нам, мандрівникам у ранкову далечінь, одкрилась раптом легендарна й чарівна картина.

Серед скель острова у воді Дніпра стояв вороний гордий кінь; його чорна шкіра, змочена водою, аж мигтіла в промінні ранкового сонця. Гола дівчина, засмажена сонцем, але біла як сніг, у порівнянні з шкірою коня, навколішках стояла на його спині й мила його. Вони обидва стояли до нас задом і цей ракурс ніби було взято з картини голяндської школи. Здоровенний, чорний зад коня і білий, не менший зад дівчини породжували в уяві легенду про амазонок.

Ми тихо й зачаровано пропливли повз них і, нарешті, не витримавши, голосно закричали. Дівчина помітила нас і з сміхом пірнула з коня у воду. А кінь, як закоханий лицар, стояв поруч і лише тремтів та пирхав.

Зруйновані білі палаци поміщиків та історичні скелі пропливали повз нас, а ми стояли посеред ріки, ріка текла назад до своїх джерел.

– От так дівчина! – ще під вражінням баченого чмокнув язиком лоцман, що стояв на кермі.

– Настя з нашого села не гірша! – відгукнувся другий лоцман.

– Оце, мабуть, хлопці бігають! – зауважив Пустовійт, що сидів, обережно тримаючись за дошки каюка, щоб не перекинутись у воду.

– Хо, тепер побігаєш! – сказав кермовий. – От Іван уже цій Настусі, разом з Панасом П’ятенком, аліменти платять.

– Платите? – спитали ми весляра.

– Платю! – весело відповів той.

На цих словах нас швидко підхопив Гадючий поріг і поніс на скелі, на хвилі, на бурхливу течію ріки.

Ми міцніше вхопилися за трухляві дошки каюка і затримали подих. Поріг наче виплюнув нас у широке, спокійне плесо ріки і ми знову попливли, підпираючись веслами об воду, щоб хоч трохи наздогнати час.

– І що його робити, – зідхнув кермовий, – коли не аліменти, то жінці аборт роби. Все одно з біди не вилізеш. От у вас у місті багато різних засобів є.

– Хо-ха-ха-ха! – дружно розсміялись ми.

Пустовійт порадив кілька засобів, але всі вони чомусь не подобались нашим лоцманам.

Так, пливучи рікою, під блакитним соняшним небом, ми розмовляли про аліменти, згадуючи блискучу голу амазонку й чорний блискучий зад вороного коня.

Електричні копальні

Було годин 10 ранку, коли ми підпливли до височезного насипу. Навколо було дуже тихо. Велике стадо корів мирно відпочивало на березі ріки. Сонце немилосердно смажило руді спини корів, і в повітрі плавав розтоплений цукор. Спека й тиша були неймовірні. Десь за насипом залізниці знаходилась німецька колонія Бентань та Кичкас. Наші лоцмани не хотіли нас везти до самої пристані, щоб не робити зайвого гака, а тому нам довелось підійматись на залізничний насип. Важко було повірити, що такий насип зробили людські руки.

Це була величезна гора, що з нею зрівнялись би лише хмарочоси Нью-Йорку. Ми потіли й відпочивали кілька разів, поки вилізли до самої колії.

Тиша, що була навколо, раптом увірвалась. Грім вибухів роздер її на шматки, і луна розкидала її по всьому Дніпрі. Вибухи щоразу ставали інтенсивніші й напруженіші. Вони глушили й забивали подих.

Це по той бік залізничного насипу відбувався генеральний бій. Бій був немилосердний і жорстокий. То був бій людини з природою. Люди рвали набоями гранітові скелі, і сивий дим з