Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова

знав, що запропонуєш це. Але чи пам’ятаєш ти, що сказав Іван?

— Пам’ятаю.

— І все ж оголошуєш погоню за страхом?

— Так.

— Тільки постарайся бути обережним…

Три тижні я не з’являвся в Олега — різними способами намагався викликати в себе почуття страху. Мало не розбився на машині від божевільної гонки по лісовій дорозі, але й це нічого не дало.

Коли я зайшов у кабінет, Олег підвівся назустріч:

— Що з тобою? Я ж просив тебе бути обережним!

— То пусте, — сказав я й повалився в крісло, — трохи подряпався. Але справи мої кепські, друже. Я просто… супермен якийсь, та й годі. Ніщо не може мене злякати.

Олег похнюпився й прошепотів:

— В інституті теж ніхто нічого не придумав. Виходить, усе…

— Я хочу востаннє спробувати знайти страх, — сказав я. — Може, в цьому допоможуть дитячі спогади. В лісі, неподалік від села, де я народився, є стара похилена хатинка. В ній, якщо вірити легенді, здавна оселився Страх. Старі люди розповідають — одного разу там вирішив заночувати якийсь бувалий мисливець. Невідомо, що йому довелося пережити, але на ранок він геть посивів. Одне слово, хочу поїхати й залишитися на ніч у тій хатинці.

Олег довго мовчав, а потім запитав:

— А де воно, власне, твоє село?..

…Хатинка — на диво — ще збереглася, але дуже похилилася. Однак усередині можна було непогано влаштуватися. Почало смеркати. Запаливши свічку, я вирішив трохи прибрати в хатині. Відсунув до стіни розкидане каміння і, розтрусивши принесену з поля в’язку соломи, приготував постіль. Потім повечеряв бутербродами, загасив свічку й ліг. То де ж ти, Страх? Я посилаю тобі виклик!

Дзвінку тишу ночі лише зрідка порушувало скрипіння незачинених дверей. Спати не хотілося. На що я сподіваюся? Лежу тут у покинутій усіма хатці й чекаю, поки на голову впаде ньютонівське яблуко, спокушаю долю…

Несподівано почувся дивний звук. Здалося, він долинув не з лісу, а ніби виник тут, у хаті. Я напружив слух і зір, але у тьмяному місячному сяйві годі було щось розгледіти. І все ж побачив, пі, швидше відчув, як поруч піднімається підлога. З підземелля висунулась біла голова…

Страху я не відчув, просто в мені прокинувся інстинкт самозбереження. Схопивши камінь, я щосили шпурнув його. Здасться, попав у голову. Привид важко посунувся вниз.

Я ввімкнув ліхтарик. Мені не було страшно, лише — цікаво. Промінь вихопив з пітьми обсипану землею дерев’яну ляду, під якою зник привид. Я спустився у підвал. На підлозі лежала людина в білому. На голові — кров. Обличчя сховане під маскою, невміло пошитою з носової хустинки. Я зірвав маску. Це був… Олег. Він ледве дихав…

Мені стало страшно.

Олександр Костюк
ЗОЛОТІ БДЖОЛИ

Того дня, який із плином років мені все страшніше згадувати, він приїхав рано-вранці — ледь розвиднилося. Побачивши його, я одразу зрозумів: щось повинно трапитися…

Незбагненно давно там, на Тріаді, ми познайомилися наприкінці прохолодного літа у Маленькому містечку біля Великих озер. Я й дотепер пам’ятаю усі подробиці появи його родини на нашій вулиці. Це було на межі літа її осені, коли дні ставали коротшими, а на деревах вже подекуди жовтіло листя і з городів, що тяглися смугою попід лісом, звозили викопану картоплю.

За кілька днів з’ясувалося, що ми вчимося в одному класі. Отож уранці, по дорозі до школи, я почав забігати до них і, сидячи на кухні, під грубою, очікував, коли він доп’є свою каву.

Було ще поночі, коли ми спускалися бруківкою до центральної площі, де поруч із автобусною зупинкою громадилася стара школа, схожа на фортецю, змурована ще тоді, коли наше містечко було звичайнісіньким селищем.

Познайомившись із ним, я якось одразу забув своїх колишніх приятелів. У нього, крім мене, також нікого не було. Ми виявилися напрочуд різними. Може, через те наша дружба була такою міцною. Хоча й здавалося подеколи, — хлоп’ячих сварок не злічити, — що їй настає кінець.

У себе вдома він постійно щось майстрував, лагодив, копирсався в радіосхемах. Я ж, нічого не розуміючи в його заняттях, з не меншим задоволенням малював, сидячи поряд, чи перебирав купи старих журналів, яких у нього була сила-силенна.

Чи говорили ми про що-небудь тоді? Певно, що так. Але зараз я вже не можу відтворити в пам’яті наші розмови. Від тих місяців на все життя залишилося відчуття якогось усепоглинаючого спокою, тиші, тепла й гіркуватого запаху диму.

Нічого цього не було у стандартному будинку з центральним опаленням, де мешкав я. То чи ж дивно, що більшу частину свого вільного часу я проводив у нього в мансарді й належала вона мені, як і йому.

Тепер, згадуючи ті далекі часи, я розумію, що життя моє було не таке вже й багате такими вечорами. Щоправда, якщо не рахувати останніх десяти років, які я проводжу тут, на Данаї.

У чотирнадцять ми обидва вперше закохалися: він у дівчинку з нашого класу, доньку листоноші, тиху й непомітну, я — у свою сусідку, котра була на рік молодшою за мене, але за одне літо якось одразу подорослішала й зробилася раптом такою красунею, що на неї мимоволі озиралися. Найдивовижнішим було те, що він, непостійний у забаганках, все ж одружився, — щоправда, через багато років — із донькою листоноші, жив з нею щасливо до того страшного дня, коли приїхав до мене на світанку. А я, котрий, здавалося, був дуже постійний у всьому, невдовзі залишив свою красуню й відтоді закохувався безліч разів…

Час минав — дорослішали. І все частіше замислювалися