Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

— Натискуй, хлопцi, бо за нами, здається, женуться якiсь гади!

— Давай! — гукнув водiєвi Андрiй. — Повну швидкiсть, а то капут!

Тi, що сидiли в кабiнцi, не могли бачити машин, якi гналися. Вiд цього ще моторошнiше ставало на душi, й Андрiй пiдганяв i пiдганяв шофера.

Не знати ще було, що то за машини позаду. Може, просто подорожнi? А коли це справдi погоня, то ще чи наважаться вони серед ночi наздогнати машину, на якiй (вони це знають напевне) сидять озброєнi люди.

— Як наша машина, витримає? — спитав Андрiй водiя.

— О, машина перший клас! — жваво вiдгукнувся шофер, якого теж, мабуть, не дуже влаштовувала зустрiч з своїми за таких обставин. Руськi його не вбили i, напевне, не вб'ють, а от свої обов'язково засадять у концтабiр, коли взагалi не розстрiляють пiд гарячу руку. I вiн теж думав зараз лише про одне: втекти, якою завгодно цiною втекти вiд погонi.

Невiдомо, чим би скiнчилося це жахне змагання, якби раптом попереду на автострадi не замаячiли новi машини. Вони стояли непорушно, перегороджуючи бетоннi ручаї, i, мабуть, були готовi прийняти на себе удар отiєї божевiльної втiкачки, яка сполошила половину Нiмеччини.

— Давай убiк! — скомандував Андрiй. — Вправо! Там он якась дорога!

— То дорога на Ейзенах! — сказав шофер.

— Однаково!

Переслiдувачi не вiдставали вiд утiкачiв, але й не наздоганяли їх. Вони, мабуть, вважали, що в такому великому мiстi, як Ейзенах, тим не вдасться сховатися, i не особливо поспiшали.

А нiч, як навмисне, не темнiшала, а свiтлiшала, крiзь хмари визирнув срiбний окраєць мiсяця i висiв на найвиднiшому мiсцi, немов прив'язаний.

Машина промчала передмiстям Ейзенаха. Вулицi були тихi й чистi, мов свiжовимите дитяче личко. В такому мiстi не могли жити злi люди. Слово «вбивство» зовсiм не пасувало до таких вуличок.

Далi шосе закружляло понад невеличким озером, що лежало пiд височенною горою, вкритою м'якою шапкою лiсу. Андрiй вирiшив, що, мабуть, за озером одразу ж почнеться мiсто, де їх легко затримають на якiй-небудь тiснiй вуличцi, i тому одважився на одчайдушний вчинок.

— Давай он туди в кущi, — крикнув вiн шоферовi. - I скiльки зможеш уперед!

Тi, що гналися, спершу не збагнули, в чому рiч. Тодi одна з машин поїхала далi, друга зупинилася з другого боку. Зупинилася й машина втiкачiв. У темрявi вона в'їхала одним колесом у яму й мало не перекинулася.

— Все, — сказав шофер. — Кiнець,

— Спасибi, друже, — кинув йому Андрiй. — Бiжи на той бiк у лiс. Ми затримаємо погоню.

З машини й причепа вже стрибали на землю втiкачi.

— Одступаємо органiзовано, — сказав Андрiй. — Я з кулеметом прикриваю вiдхiд. Збираємось на тiм боцi в лiсi.

Есесiвцi, скрадаючись серед темних кущiв, вже оточували те мiсце, де застряла машина.

— Першими не стрiляти, — наказав Андрiй. — Хай вони починають. Ми до кiнця повиннi витримати роль утiкачiв.

I щойно вiн це сказав, лiвобiч i правобiч м'яко вдарили двi автоматнi черги. Андрiй пiдбiг до Антропова i схопився за кулемет.

— Давай, Сашко, вiдступай, — сказав вiн, — я їх затримаю. Ну ж бо, швидше.

— Знаєш що? — лагiдно вiдповiв Антропов. — Одiйди й не впливай на мою нервову систему. Веди хлопцiв у лiс.

— Я тобi наказую! — з присвистом прошепотiв Коваленко.

— Одiйди, молокосос! — визвiрився Сашко. — Тут лишаюсь я, зрозумiв? Я покажу отим гадам, що таке повне щастя!

Вiя ще не стрiляв, зате есесiвцi навперебiй задиркотiли автоматами, i кулi затьохкали в гiлках, мов солов'ї.

— Андрiю, — покликав з темряви Банников. — Андрiю, дай менi руку! Швидше дай менi руку!

Такої туги Андрiй ще нiколи не чув у Павлуниному голосi. Вiн кинувся на голос i наткнувся на друга, який уже лежав на землi.

— Павлуню! — покликав вiн i ще раз повторив: — Павлуню!..

Банников не вiдповiв, а може, його тужний голос забив рiзкий трiск Сашкового кулемета, який нарештi вiдповiв па цьвохкання автоматiв. Андрiй нахилився над Павлунею i спробував пiдвести його. Той хилився до землi, як зiв'ялий. Тодi Коваленко присiв i обережно взяв друга на плечi. Пiдвестися з такою ношею виявилося для нього важче, нiж вiн гадав, але вiн усе ж пiдвiвся й зробив кiлька крокiв у тому напрямку, куди поволi, вiдстрiлюючись, вiдходили його товаришi. Тодi йому пiд ноги пiдкотилося щось м'яке i важке, вдарило пiд колiна, i Андрiй упав навзнак. Падаючи, вiн думав лише про те, що Павлунi буде дуже боляче ударитися об землю, але вже нiчим не мiг зарадити. Вiн не знав, що Павлуня вже мертвий i що йому тепер усе байдуже. I через те, що вiн не знав цього, есесiвцi нiяк не могли одiрвати Андрiєвих рук од тiла Павлунi, хоч як били вони по цих руках i якими прокльонами осипали юнака. Лаятися вголос вони не наважувалися, бо десь поблизу ще бризкав вогнем кулемет Антропова i, пiдтримуючи його, раз по раз бахкали в темрявi нiмецькi солдатськi гвинтiвки, що були в руках у втiкачiв.

Кiнчилося все тим, що Андрiя зв'язали якимсь мотуззям i понесли у невiдомiсть, яка в цiй країнi мала одну-єдину назву: неволя й смерть.

Його несли довго, тодi везли в кузовi машини i скинули в якомусь садочку, пiд деревом. Вiн сiв, обiпершись спиною об шорсткий стовбур, i прислухався до голосiв ночi. Чи не принесуть вони йому звукiв стрiлянини отам в лiсi над озером? Нiч мовчала. По боках бiля нього стовбичили темнi постатi вартових, навпроти, за деревами, виднiвся великий будинок з мертвими чотирикутниками вiкон. I тиша, тиша, як на днi моря.

Але ось одне з вiкон отого похмурого будинку вiдчинилося, i в його чорному отворi з'явилася нiжна бiла пляма. Хтось пiдiйшов до вiкна i дивився в сад. Андрiй мiг би поклястися, що той «хтось» — жiнка або дiвчина. Бо у чоловiкiв не буває, не може бути таких нiжних облич.

Жiнка дивилася в сад