Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Я на флоті служив. Всюди ходили, і в Панамському каналі, і в Африці. Я таки крепкий був. У Нігерії стояли – рибу вантажили. А в негрів такий здоровенний грузчик був. Так негри кажуть: «Давайте, хлопці, з вами боротись». Тоді всі до мене: «Треба, – кажуть, – бо то ж негри почали змагаться». Так от ми з ним на палубі зійшлися, а він здоровецький, метра зо два, та м’язи. Я його обхопив, а він вислизнув. Тоді на мене йде. А я його обійшов і ззаду схопив: «Ну, – кажу, – не вирвешся, негр!» Підняв і кинув у трансформаторну, а він тоді встав – і за борт. Купаться з переляку. Вже тоді негри змагаться більше не просилися.

А на кораблі в нас доктор був. Я кажу йому: «Дай мені шприц великий». Він каже: «Ти шо – наркоман?» – «Та ні, – кажу, – треба буде скоро додому в літаку летіти». – «А шприц нащо?» – «Даси, – кажу, – шприц, розкажу». І ще ящика з червоного дерева йому подарував, що у негрів за цігарки виміняв, розпиляв на дощечки й подарував. Так він мені шприца і дав.

А нам видавали пайок. У пайку на брата по банці згущонки. Кажу: «Несіть, хлопці, згущонку сюди». Принесли. Я просвердлив збоку отако дірочку під наклейкою, з другого боку – ще одну. Шприцом повітря закачую – згущонка витекла. Баночку помив і зі шприца горілки туди набрав. Тоді акуратно заліпив дірочки жувачкою і наклейку назад приклеїв. Так ми з хлопцями коли летіли, то банки зі згущонкою в портфелі поклали. «А як знайдуть?» – забеспокоїлись хлопці. «То, – кажу, – була моя видумка, то я й відповідатиму».

Але не знайшли. То ми летимо, а стюардеса ходить та питає: «Хлопці, вам щось пити чи їсти нести?» А ми кажемо: «Та ні, ми маємо». Та й п’ємо з банок собі свою «згущонку». А стюардеса до пілотів тоді каже: «Що то за моряки такі? Нічого не їдять, тільки згущонку п’ють». А командир літака тако підійшов, подивився, все зрозумів та й каже стюардесі: «То не згущонка…»

Коли ми пливли через канал Панамський, там було спекотно. Я думаю, може, хоч для інтересу яку рибу на вудку піймаю. Нічого не зловив. А я тоді в буфеті ще працював. То капітан гукає: «Неси, Василю, випить щось і закусить, прийшли лоцмани проводить нас по каналу Панамському». А я тільки прокинувся та вдягнув майку, яку зробив із гімнастьорки, та шорти – так жарко було… То вдягнувся, накидав бутерброди із салом і рибою червоною, взяв пляшки – піднімаюсь на палубу. А ті лоцмани по-своєму балакають, мене побачили – перестали балакать. Я, мабуть, просто не вмивався і не голився та й причесатися не встиг, так жарко було. І капітан кричав, щоб швидко був з угощенієм…

Так я поплював на руки, витер об гімнастьорку, а вони чогось скривилися і тільки горілку випили. Капітан каже: «Іди вже – їсти не треба». Я й відніс ті бутерброди з червоною рибою хлопцям, оддав їм – наїлися від пуза. А ти кажеш – червона риба!

У мене брат – Славко – ти його знаєш, так він служив в армії, художником там був. Слухай – усі два роки в тапочках проходив (бо ж художник), своя каптьорка була… Так до нього кіт був прибився… Приходив до каптьорки. Славко завжди щось підкине. Але сам знаєш, як в армії з їжею… Час від часу, коли їздили в поле на навчання, то Славко і кота з собою брав. Той наловить мишей та й наїсться від пуза. Славко казав, що звик до кота дуже.

Одного разу поїхали вони на полігон і того кота – Мурчика (чи як там його) – взяв. Той побіг на полювання. А як повертатись (здається трохи раніше, як звичайно) – нема кота. Гукав, гукав, а той не об’явився… Так і повернувся до частини. Скучав брат дуже, навіть мені писав про того Мурчика, шкода йому було тварини. Писав, що прив’язався… А через п’ять місяців Славко сидить у каптьорці, малює плакат якийсь, коли бачить – кіт пройшов повз двері.

«Так, наче подивився з півсекунди просто мені в очі, – каже брат, – подивився, наче в душу (я його погляд піймав), подивився і пішов собі не спиняючись». Він тоді вийшов глянути за котом, а його вже не було. Так Славко того Мурчика більше й не бачив…

Одного разу на площі Дзержинського, на зупинці бачив я стару жінку. Вдягнута в полатане, хустка така ж. Я сидів поруч на лавці, автобуса чекав. А вона подивилася на мене, прямо в очі (я привітався, може, знайома чи що), і сказала:

– Казали люди, що не треба було йти до дочки жити…

Я колись сидів на кухні, малий був, але пам’ятаю. Мати щось готували на пательні. А в нас кіт був. Мати його чомусь дуже сварили, казали, що негідна тварина. А я подумав – це неправда… Він – друг мій…