Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

її Петруша: рідна російська кровинушка, син обожнюваної сестри… Але погляньте тільки, у яке некероване неприборкане страховисько, здатне налигатися і з приводу й без приводу, на якого грубіяна, що позаочі лає свою благодійницю, перетворило Петра Федоровича прусське виховання!.. Єлизавета Петрівна запросила його в Росію, наблизила, дала все, аж до дружини – а він, невдячна скотиняка, методично перетворює палац на хлів… або, точніше, на псарню!!! І головне: дотепер не може подарувати їй спадкоємця чоловічої статі…

І Катерина Олексіївна теж штучка: скільки можна вдавати із себе недотику й скаржитись на чоловіка?! Ну, подумаєш – солдафон і п'яниця! Ну, не надто приємно – але ж це не дає їй ніякого права постійно заявляти: «Великий князь Петро Федорович байдужий до мене…»

Ех, Катю, Катенько: усі знають, чия ти дочка! Мати твоя, маючи чоловіка-солдафона, хоч і шляхетних кровей, але так і скаче з однієї постелі в іншу. Ти сама начебто розумна – і раптом не можеш заманити в любовні тенета таке доросле дитя, як Петро Федорович, що дотепер бавиться грою в дерев'яні солдатики?!

Ех, хто ж вас, пруссаків і всяких інших німецьких князьків, розбере!..

Плин думок Єлизавети Петрівни був перерваний гучним шумом іззовні. Слідом за тим вхідні двері репнули під ударами, з жахливим гуркотом злетіли з петель, і з дверного отвору до зали влетів високий стрункий юнак у брудній мереживній нічній сорочці з найтоншого батисту. Зап'ястки його тонких гарних рук були стерті в кров залізними кайданами, гнівний погляд спрямований, здавалось, у саме серце імператриці…

– Негайно схопити самозванку!!! – крикнув він, указуючи на государиню. – У фортецю її!!! У Шліссельбурга! Заточити заразом й усіх, хто з нею!!! Заарештувати!..

Моторні солдати кинулися до імператриці, затисли їй рота так, що важко стало дихати, підхопили під руки. Зала наповнювалася озброєними до зубів вояками, вдягненими у дивовижні куці мундирчики. На спині в кожного красувалися дві вишиті латинські цифри: «VI».

– Куди її?! – звернувся до незнайомого юнака офіцер, на погонах якого були ще й великі літери «І».

– Я же сказав: у Шліссельбург!. Утім, ні: відправте її в монастир, як і хотіла моя бідолашна матінка! Тільки в глухий монастир, щоб подалі від столиці – ясно?!

– Так точно! А цих?

Офіцер широко повів рукою, вказуючи на полонених гостей.

– У каземати! А хто пручатиметься – стратити!!! Стратити негайно!..

Почувши це, Єлизавета Петрівна запекло мотнула головою. У такий спосіб позбувшись руки, що затискала рота, государиня запекло закричала:

– Ні-і-і!!! Ні-і-і!!! Тільки не в монастир!..

Парубок у брудній батистовій сорочці нагло зареготав, сів на казна-звідки виниклий трон і піджав під себе брудні босі ноги.

– Охорона, охорона!!! Заарештувати бунтівника!!! Хто ти такий і що собі дозволяєш?! – крикнула государиня. Втім, ніхто не прийшов на допомогу. Тупа безлика солдатська череда, що наповнила залу, вдоволено зареготала.

– Послухай-но, самозванко: я законний спадкоємець престолу!

Шум миттю змовк. І охорона, й заарештовані гості немов по команді впали на коліна, по залі поповз лиховісний шепіт:

– Іоанн Антонович!.. Це ж він… він самий!.. Шліссельбурзький бранець власною персоною!..

Перелякана Єлизавета Петрівна окинула пильним поглядом нахабного молодика, що з ногами вліз на її трон.

– Цього не може бути!.. Іоанн Антонович, ви ще зовсім малі…

– Неважливо. Я виросту, тоді й відправлю вас у монастир. А хто мені перешкодить? Хто, я вас запитую?! Нехай хоч хтось відповість!!!

Повзучий шепіт змовк, у залі запанувала могильна тиша. І з новою силою гримнув звучний голос спадкоємця Брауншвейзької династії:

– Можна подумати, пані, у вас є альтернатива з дому Романових!.. Великий князь Петро Федорович?! Або його дружина – Велика княгиня Катерина Олексіївна, зневажувана вами ж німкеня із зубожілого роду?! Не сподівайтеся, ця пара не подарує вам спадкоємця!!! Після вашої недалекої кончини вони поб'ються між собою, тоді або Катерину чоловік отруїть, а вона чоловіка відправить у монастир, або навпаки – він ненависну жіночку відправить, а вона отруїть!.. І тоді я прийду до влади!!! І відіграюся на всіх собі на втіху!!! Що відповісте на це, мила моя Єлизавето Петрівно?!

Вона вбито мовчала, зібравши в кулака всю волю, аби тільки не подумати про неї!..

– Отож! Збирайтеся в монастир, пані, не вдасться вам прикритися спадкоємцем романовської крові…

І тут сталося найжахливіше: скинута імператриця не втрималася й подумала про неї – про Августу!!! Миттєво прочитавши її тривожні думки, молодик на троні аж здригнувся від несподіванки, витріщив очі, заскреготав від злості зубами й, витягнувши брудну шию, люто проревів:

– Ах, он як?! Дочка улюблена?! От ти, виходить, як?! Та я ж її!..

Зрозумівши, що зараз станеться, Єлизавета Петрівна чи то від цілковитої безвиході, чи від переляку (а може, від того й іншого разом!) заволала:

– Олесю, Олесеньку, врятуй нас!!! Урятуй мене і кровиночку свою рідненьку!!! На допомогу, друже, на допомогу!..

* * *

І немовби пробиваючись крізь товсті стіни ненависного монастиря, до слуху імператриці донісся до болю рідний баритон:

– Я тут, моя панночко, біля дорогоцінних ніжок ваших! Я тут, не плачте, я з вами!.. І завжди з вами залишуся!.. Навіть якщо проженете – і тоді душею буду біля вас, стану охороняти сон ваш від жахіть і всякої погані, дорога моя панночко…

Імператриця відкрила очі. Був самий початок ранку, вона лежала на ліжку у своїй опочивальні, біля дверей стояла охорона, у кріслах спали фрейліни й лейб-медик, а поруч її ніг сидів вірний Олексій Розумовський.

– Боже, яке щастя!!! Це сон, усього лише сон!.. Страшний, страшний сон!.. – прошепотіла імператриця.

– Так, моя панночко, усього лише сон.

– І вона!.. Бідолашна дівчинка!..

Втім, розсудливість перемогла: фрейліни заворушилися у своїх кріслах, а стороннім зовсім ні до чого знати навіть про саме існування Августи. Заради блага самої ж дівчинки.

– Залиште нас самих, – слабким голосом попросила