Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

того, щоб не роздумував довго. Так приїхати — це означає звільнитись. О, вона давно хотіла його позбутися! Не дівувати ж їй вічно при таких невиразних стосунках. Тому знову треба вдати, мовби нічого особливого не сталося. Хіба можна пояснити, що він здатний любити лише на відстані? «У листах», — каже вона іронічно.

Дощ лютував і в тому селі, де він випхався з автобуса, ковтнувши нарешті свіжого повітря. Тут було роздоріжжя з чотирма шляхами, наче у казці, аж він розгублено подивився вслід автобусу. Через той похмурий сірий дощ день нагадував вечір. Він зупинив літнього чоловіка з сіткою, напханою хлібом. Той показав рукою на непривабливу дорогу з щебеню: чуєте, музики грають? Ідіть на ті звуки.

Не почував себе гостем, котрий має право пити-їсти за столом і дивитися на молоду. Йому легко було б привітати її, потиснути руку молодому. Однак повільно проминув гомінкий двір, браму, прикрашену ялинковим гіллям і мокрими стрічками, купку чоловіків, що курили, ховаючи в жменях цигарки. Пішов далі, де не було хат, до каламутної, збуреної дощами річки. Тут не блукав ніхто, та й з якої б то речі, але йому здавалося, що разом з весільною музикою сюди прийдуть і люди. Навіть відчув спиною їхні погляди, чув п’яний сміх.

«Дурна. Божевільна», — повторював сам собі, міряючи берег до заростів верболозу. Мабуть, то був сон, бо такого не могло з нею статися. Вона ж ненавиділа всілякі гучні забави, бутафорію, людську цікавість. То швидше йому подобалася суєта. Через годину він усвідомив, що сам є дурним і божевільним, й мусить або йти грітися на весілля, або їхати назад додому. Непомітно запали справжні сутінки, і дощ начебто перестав, бо й не вгадаєш, настільки все було пересичене вологою.

Він викинув намоклі сірники й порожню коробку з-під цигарок. Попросить закурити в чоловіків — тих, що стоять коло брами. Хай би він до них заговорив, а ті до нього. Про що завгодно. Навіть про молоду.

Оце дощ... Не змиває бруду, а глибше заганяє його в землю, одяг, шкіру. Та коло брами не було вже підпилих сільських дядьків при краватках. Десь гостилися за столом. Стояли хлопці й дівчата, жартували між собою. А далі, за весіллям, принишкла сумна, порожня до нескінченності вулиця. Мав ще час до автобуса. Голод здавив йому горло. Він попросив у хлопців закурити. Бог знає, за кого його прийняли, бо на гостя він виглядав надто блідим і поважним.

Гримнула музика. Зненацька, ніби на похороні. Усі кинулися до брезентового намету. Він якимсь дивом опинився з ними, відчуваючи довкола себе байдужу порожнечу: ні приязні, ні ворожості. Зовсім невелике коло, з якого неможливо вибратися втомленій тверезій людині. Він заборсався в тисняві разом з дівчиною у неприємно яскравій блузі, вищій за нього. Почав танцювати, і цей танець був довгий, як вічність, поверх котрої він не міг заглянути і побачити кохану в білому платті й чорному серпанку, що закривав бліде, як сніг, лице, з якого витекла кров два роки тому, взимку. Він танцював з дівчиною в яскравій червоній блузі, рештки сил виходили з парою від мокрої одежі, аж доки дівчина не відчула, що тулиться до порожнечі, але не могла в це повірити, бо такого не буває на весіллі, з яким несумісні смерть і чорний серпанок: танцювала далі, бо до того ж була хмільна...

Сніг засипле вигаданий і невигаданий день, коли на широкому шляху розминуться двоє...

Плач ріки Бистриці

Мені не відома старість, як людям, чиї вуста пили мою воду, а очі не помічали плину літ у кипучій бистрій воді. Зате я бачила коротке жалюгідне існування людини, і сміялась із нього, і бігла до потужного Дністра, щоб змішатися з його водою. Ми, ріки, великі й малі, знаємо лише смерть, хоч сама вода вічна, бо вона не скута берегами і проникає повсюди. Безформне не має часу. Чим більше в тобі безформного, тим непомітніший відлік часу і тим менше у тобі смерті. Безформне — байдуже, безформне не руйнується. З нього Творець породжує безліч смертних форм, заздалегідь приречених на боротьбу і страждання. Чим форма досконаліша, тим важче їй ведеться. Тому хаос миліший нам, рікам, бо є запорукою нашого довгого життя і джерелом сили. Все мусить прийти до хаосу, щоб знищити час, смерть та інших містичних потвор, цих викиднів хворої матерії.

Можливо, я суперечу собі, оплакуючи руйнування власних берегів. Треба збайдужіти до людських діянь. Адже люди, перетворюючи ріки у безформність, готують власну загибель. Кінець один — хаос. Людський рід — це та ж ріка, але навпаки. От я починаю свою дорогу з гір, мчу щодуху крутими порогами, потім на рівнині заспокоююсь, біля гирла плину зовсім плавно і велично. А люди тисячі років не змінювали способу життя, віруючи в доцільність всього сущого, а потім за мізерний час зневажили природу, яку шанували, і почали нищити, нищити... Їхні творіння поставали стихійно, бездумно і тому майже завжди виявлялися руйнуванням.

Але хто стане нас оплакувати і навіщо? Від мене забирають ліси. Від того мізерніють води, на мілинах виводиться риба, птахи остерігаються сідати на голе каміння, якого з кожним роком стає все більше й більше... За тисячу літ, відколи на моїх берегах оселилися люди, не знала я такого розорення. Спочатку почали пересихати струмки. Я думала, що то від бездощів’я. Помітно оголилися від лісів схили гір. І тоді у мертвих руслах потічків, наче у дзеркалі, побачила я свою долю.

Іноді небо повертало мені здоров’я. Влітку, коли в горах і долах по кілька днів падали дощі і дві гори обабіч мене — Ласки і Підбузька — диміли, пересичені вологою, я ставала такою ж величною і грізною, як в часи, коли мені приносили жертви у вигляді глиняних кружків, подоби Сонця. Я виростала у величезну каламутну Ріку, зносила міцні дубові кладки, хати, топила худобу, людей... У найдощовіші літа змивала й долішні гори, але чи ж то була моя вина? Неба, Перуна. Ми, ріки, любимо чисту воду, з землі, а дощі