Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, він був головою контрольної комісії, що перевіряла якість створення чергової групи біокіберів. — Припустимо, що у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їхнього створення. В другій — існуватимете в самому творчому вирі, але потреби ваші будуть задоволені лише частково. В третій моделі — ні творчого виру, ні задоволених проблем, але матимете можливість тривалого спокійного функціонування. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить вашій особистості максимального прояву?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активує системи адаптації. Тою ж мірою патологічно — бути творцем, але не користуватись плодами своєї роботи. Ще більш патологічно — функціонувати довго і безплідно.

— Ви мислите і справді як людина, — усміхнувся Сфагнум. — Хочете мати причетність до кожної з ланок життя, вибираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я колись зустрів і в письменника Олеся Буркуна. «Вибір далекої мети боронить від квапливості у її досягненні, але змушує вибирати найкоротші дороги».

Письменник Буркун… Я був свідком цікавої пригоди, що трапилась з ним в природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники, останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на древньому гачку, забитому в шорстку стіну печери. Мені було цікаво бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Даруйте! Це ж наручники!?

— Так, — мовив директор музею Мартін Реденблек, котрий особисто супроводжував письменника. — Ви не помиляєтесь.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Одягніть їх мені на руки. Я хочу відчути себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Обличчя Мартіна випромінювало розуміння найвищої необхідності. Олесь Буркун простягнув руки, і наручники, глухо клямкнувши, охопили його зап’ястя. За своє життя я написав декілька книжок, а тому і себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв, як письменницьку примху.

Я зібрався йти геть, коли раптом сталося таке, що примусило затриматися. Письменник захотів повернутися до сьогодення, і Мартін Реденблек, мов слухняний кібер, вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його…

— От халепа! — вигукнув.

Древній ключ переламався. Славетного письменника міцно схопило минуле залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я.

— Так, Дьондюрагу, сам бачиш, яка прикрість… — директор ніяковів перед письменником. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте… — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, хоча в його голосі вже й не було колишнього запалу.

Шкода, що не маю часу пригадати все до подробиць.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути і пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек постійно поливав водою, аби наручники не так розігрівались. Але то не зарадило — на зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець четвертої години Олесь Буркун вже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні, маючи жалюгідний вигляд.

Але коли за півроку я прочитав його історичний роман «Свобода», особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів усю глибину своєї помилки. Йому справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, на останніх метрах моєї життєвої дороги, хочу повторити — для кожної мислячої істоти багато важить: самому бути учасником подій.

Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою…

Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі…

Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому.

Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора.