Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— Я ще більше наловив би, коли б не бабуся, — сказав Боря. — Вона їх до смерті боїться.

— Бідолашна твоя бабуся!

— Я й так їй нічого про гадюку не сказав.

— Про кого?

— Про гадюку. Я її чотири години вистежував. Вона під камінь сховалась, а я на неї чекав. Потім вона вилізла, я її прищикнув…

— Виходить, і гадюку везеш? — перебив його робітник.

— Еге! Вона у мене в банці, окремо. — Боря махнув рукою під лавку.

— Цього ще бракувало! — простогнала пасажирка в темному кутку.

Слухачі трішки притихли. Обличчя їхні стали серйозніші. Тільки лейтенант і далі всміхався.

— А може, це й не гадюка? — спитав він.

— «Не гадюка»! — обурився Боря. — А що тоді, по-вашому?

— Ще один вуж.

— Гадаєте, я вужа розрізнити не можу?

— Ану покажи!

— Та облиште! — закричали навкруг. — Хай їй!

— Нехай, нехай покаже. Цікаво.

— Ну що там цікавого! Дивитися гидко!

— А ви не дивіться.

Боря витяг з-під лавки сумку і присів перед нею навпочіпки.

Ті, що стояли в проході, розступилися, ті, що сиділи на лавках, попідводились із своїх місць і повитягали шиї, дивлячись на зелену банку.

— Сорок років прожив, а гадюки од вужа не зумію відрізнити, — сказав громадянин у пенсне.

— От! — повчально обізвався дідусь. — А якби у вас у школі був тераріум, тоді змогли б.

— Вуж біля голови плямочки такі жовті має, — сказав Боря, заглядаючи збоку в середину банки. — А у гадюки таких плямочок… — Він раптом замовк. Обличчя його набуло зосередженого вигляду. — У гадюки… у гадюки таких плямочок… — Він знову не доказав і подивився на банку з другого боку. Потім заглянув під лавку. Тоді повільно обвів очима підлогу навколо себе.

— Що, немає? — спитав хтось.

Боря підвівся. Тримаючись руками за коліна, він усе ще дивився на банку.

— Я… я зовсім недавно її перевіряв… Тут була…

Пасажири мовчали. Боря знову заглянув під лавку:

— Ганчірка розв'язалася. Я її дуже міцно зав'язав, а вона… бачите?

Ганчірка нікого не цікавила. Усі з острахом дивилися на підлогу й переступали з ноги на ногу.

— Казна-що! — процідив крізь зуби громадянин у пенсне. — Виходить, що вона тут десь повзає.

— Та-ак! Історія!..

— Ще ужалить у тісноті!

Літня колгоспниця сіла на полиці і втупилась у Борю.

— Що ж ти зі мною зробив! Любий! Мені виходити через три зупинки, а в мене речі під лавкою. Як я тепер по них полізу?

Боря не відповів. Вуха його забарвилися в темно-червоний колір, на фізіономії проступили крапельки поту. Він то нагинався і заглядав під лавку, то стояв, опустивши руки, машинально постукуючи себе пальцями по стегнах.

— Догралися! Маленькі! — скрикнула пасажирка в темному кутку.

— Тьотю Машо! Агов, тьоть Маш! — крикнула одна з дівчат.

— Ну? — долинуло з кінця вагона.

— Акуратніше там. Гадюка під лавками повзає.

— Що-о-о?

— Яка гадюка?

У вагоні стало дуже гамірно. Дівчина-провідник вийшла із службового відділення, сонно покліпала очима й раптом широко розкрила їх.

Двоє хлопців-ремісничників підсаджували на другу полицю охайну бабусю:

— Давай, давай, бабусю, евакуюйся!

На нижніх лавках, недавно переповнених, тепер було багато вільних місць, зате з кожної третьої полиці звисало по кілька пар жіночих ніг. Пасажири, які залишилися внизу, сиділи, поклавши каблуки на протилежні лавки. У проході топталося кілька чоловіків, освітлюючи підлогу кишеньковими ліхтарями і сірниками.

Провідниця пішла вздовж вагона, заглядаючи в кожне купе:

— У чім річ? Що тут таке у вас?

Ніхто їй не відповів. Зі всіх боків чулися десятки голосів, і обурених і сміхотливих:

— Через якогось хлопчиська людям хвилювань стільки!

— Мишко! Мишко! Прокинься, гадюка у нас!

— Га? Яка станція?

Зненацька пролунав несамовитий жіночий вереск. Миттю запанувала тиша, і в цій тиші звідкись згори пролунала ласкава українська говірка:

— Та не бійтеся! Це мій ремінець на вас упав.

Боря так винувато кліпав світлими віями, що провідниця втупилася в нього поглядом і відразу спитала:

— Ну, що ти тут накоїв?

— Ганчірка розв'язалася… Я її зав'язав ганчіркою, а вона…

— Цікаво, який це педагог примушує учнів возити отруйних змій! — сказав громадянин у пенсне.

— Мене ніхто не примушував… — промимрив Боря. — Я… я сам придумав, щоб її привезти.

— Ініціативу виявив, — всміхнувся лейтенант.

Провідниця зрозуміла все.

— «Сам, сам»! — закричала вона плаксивим голосом. — Лізь ось тепер під лавку і лови! Я за тебе, чи що, полізу? Лізь, кажу!

Боря став на карачки і поліз під лавку. Провідниця вхопилася за його черевик і закричала ще голосніше:

— Ти що? Збожеволів?.. Вилазь! Вилазь, тобі кажуть!

Боря схлипнув під лавкою і злегка смикнув ногою:

— Сам… сам випустив… сам і… знайду.

— Досить, друже, не дурій, — сказав лейтенант, витягаючи мисливця з-під лавки.

Провідниця постояла, покрутила розгублено головою і рушила до виходу:

— Піду старшому доповім.

Вона довго не поверталася. Пасажири стомилися хвилюватися. Голоси звучали дедалі рідше, спокійніше. Лейтенант, двоє ремісничників і ще кілька чоловік усе ще шукали гадюку, обережно висуваючи з-під сидінь валізи й мішки. Інші зрідка справлялися про те, як у них ідуть справи, і розмовляли про отруйних змій взагалі.

— Що ви мені розповідаєте про кобр! Кобри на півдні живуть.

— … перев'язати