Анна Зегерс - Сьомий хрест

він, нарешті, перестав шипіти. Але тут подзвонили з Вормса, і шипіння вщухло саме по собі. Фішер вигукнув:

— Валлау впіймано!

Оверкамп сам узяв трубку і почав щось записувати.

— Так, усіх чотирьох, — сказав він і додав: — Квартиру запечатати. — І далі:— Привезти сюди.

Він прочитав Фішерові те, що записав:

— «Коли позавчора у зазначених містах перевіряли відповідні списки, то, крім родичів Валлау, було виявлено іще цілий ряд зв’язаних з ним осіб. Всім їм учора ж вчинили допит. Підозра впала на кондуктора Бахмана; у тридцять третьому він два місяці просидів у таборі, був звільнений під нагляд поліції. Це допомогло минулого року — пам’ятаєте справу Віланда? — натрапити на слід Арльсберга. Відтоді Бахман до політики більше не вдавався… На першому і другому допитах він усе заперечував.

Але вчора на нього добре натиснули, і він, нарешті, заговорив. Розповів, що жінка Валлау поклала якісь речі в курені на його городі під Вормсом, але що саме і для чого, він начебто не знав… Його відпущено додому, нагляд за ним триває. О двадцять третій годині двадцять хвилин у цьому курені затримано Валлау, який досі відмовляється дати будь-які показання. Бахман з дому не виходив, на роботу о шостій не прийшов; є підозра, що він укоротив собі віку, від родини ніяких повідомлень іще не надійшло…» Оце й усе.

Оверкамп дав Фішерові повідомлення для газет і радіо.

Це повідомлення ще встигнуть включити в ранкову передачу. Раніше Оверкамп вважав, що не варто негайно оповіщати широку публіку про втечу. Така публікація одразу ж по втечі, з усіма подробицями, щоб люди могли подати допомогу властям, була б доцільна, аби йшлося про двох, найбільше трьох утікачів. У цьому випадку можна було сподіватися, що населення допоможе їм виявити втікачів. Але повідомлення про втечу такої великої кількості в’язнів навряд чи дасть бажані результати. Це ж нечувана річ, щоб воднораз утекло сім, шість чи навіть п’ять чоловік.

Це дає підстави для всіляких припущень, сумнівів, чуток.

Тепер всі ці міркування відпали, бо після того, як впіймали Валлау, було досягнуто допустиме число.

— Ти слухав зараз передачу, Фріце? — спитала дівчина, навіть не привітавшись, як тільки хлопець зайшов у ворота. Хусточку, якою вона пов’язувала голову, либонь, вибілювано лід особливим сонцем, на особливій траві.

— Яку передачу? — спитав хлопець.

— Та по радіо, оце допіру, — відповіла дівчина.

— Радіо! — сказав хлопець. — Ранком у мене тепер до біса роботи. Пауль іде з батьком на виноградник, мати — здавати молоко, а я, замість неї, у хлів. І з усім треба впоратися до пів на восьму. Про мене, хай би її хтось украв, оту коробку.

— Але ж сьогодні, — сказала дівчина, — передавали про Вестгофен. Про трьох утікачів, — вони вбили лопатою штурмовика Дітерлінга, потім в Вормсі когось пограбували і розбіглися хто куди.

Хлопець спокійно промовив:

— Так. Дивно. Вчора у пивній Ломайєр з табору і Матес розповідали, що тому, кого потягли лопатою, пощастило: тільки подряпало лоба; заліпили пластиром, і все. Троє, кажеш?

— Шкода, — мовила дівчина, — що твого досі не впіймали.

— Ах, моєї куртки він уже давно збувся, — сказав Фріц. — Мій не такий уже дурний, він не ходитиме довго в тому самому одязі. Він догадається, що його детально описали по радіо. Може, він продав куртку, вона висить тепер у когось у шафі на вішалці або в якійсь крамниці.

А може, закинув її у Рейн, наклавши каміння в кишені.

Дівчина здивовано глянула на нього.

— Спершу мені було її дуже шкода, а тепер уже ні, — додав він.

Тільки зараз хлопець підійшов до неї. Щоб надолужити прогаяне, він узяв дівчину за плечі, легенько струснув, легенько поцілував. На якусь мить, перед тим як піти, пригорнув її до себе. А сам думав: «Він знає, що коли його впіймають, то живого не випустять». З усіх утікачів Гельвіг думав лише про одного, того, з ким мав щось спільне. Сьогодні вночі він бачив сон: він іде повз сад Альгайєра, а за парканом, між фруктовими деревами, стоїть опудало — старий чорний капелюх, хрест-навхрест дві палиці і на них його вельветова куртка. Цей сон, що здавався тепер смішним, вночі смертельно налякав його.

Згадавши його, він раптом розтулив руки. Від хусточки дівчини пахло свіжістю — так пахне щойно вибілене полотно. Хлопець відчув цей запах уперше, наче в його життя увійшло щось таке, від чого іще глибше стала різниця між усім брутальним і всім ніжним.

Коли через десять хвилин він прийшов до школи, садівник знову почав розпитувати його:

— Ну як, нічого нового?

— Про що?

— Про куртку. Тепер про неї вже передають по радіо.

— Про куртку? — злякано спитав Фріц Гельвіг, бо дівчина нічого про це не сказала.

— Востаннє його бачили в куртці, — вів далі садівник, — вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.

— Ах, дай мені, будь ласка, спокій! — сердито вигукнув хлопець.

Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.

Він сказав:

— Ти чув, Франце?

— Що?

— Про того, тутешнього, що теж замішаний…

— Хто? В чому?

— Коли ти не слухаєш радіо, — сказав Ернст, — як же ти можеш бути в курсі