Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

він повторював: «Нема за що… нема на що…» Як далеко він зайшов? Скільки заборгував? Може, він уже йде на дно і борсається, намагаючись випливти? Злякавшись, що забагато сказав, він опанував себе і почав виголошувати прийняті в таких випадках загальники: повоєнний стрімкий розвиток техніки, перевиробництво, криза споживання… Мене не обходило, що саме він каже, але я пильно придивлявся до нього і бачив, що він сповнений неспокою. І саме в ці хвилини я зауважив, що ненависть моя вмерла, минулося бажання мститися. Може, все це вмерло вже давно. Я сам розпалював свою лють, ятрив свої виразки. Але навіщо ж спростовувати очевидність? Дивлячись на свого сина, я спізнав складне почуття, де переважала цікавість. Одне моє слово — і в душі цього нещасного не залишилося б і сліду від турботи, жорстокої муки й жаху… і як це все здавалося мені дивним! Подумки я бачив перед собою своє багатство, багатство, в якому, як мені гадалося ще зовсім недавно, полягало все моє життя; багатство, яке я марно намагався подарувати, збутися, але яким навіть не міг вільно розпоряджатися! А тепер я вже не відчував ніякого потягу до цього багатства, більше того, воно перестало мене цікавити і ніби зовсім мене не обходило. Юбер, замовкнувши, пильно придивлявся до мене крізь окуляри. «Що там ще батько затіває? Який удар готується нам завдати?» Губи його вже кривилися в болісній гримасі, він одкинувся назад і звів руку, як дитина, налякана близькою прочуханкою. Він боязко промовив:

— Я прохаю тільки про одне: поможи мені стати на ноги. На додачу до того, що мені дістанеться від мами, я не потребую, — він завагався, боячись назвати суму, — я не потребую більше, ніж один мільйон. А як стану на ноги, то далі все піде гладесенько-рівнесенько, тоді я сам дам собі раду… А втім, вирішуй, тобі видніше. Я зобов'язуюся шанувати твою волю…

Він ковтнув слину; нишком позирав на мене, але моє обличчя було непроникне.

— А як у тебе, дочко? — спитав я, обертаючись до Женев'єви. — В тебе, певне, все гаразд. Твій чоловік обачний…

Женев'єву завжди сердило, коли хто хвалив її чоловіка. Вона обурено заявила, що їхній фірмі настав кінець. Альфред уже два роки не купує рому: мабуть, гадає, що зараз найкраще сидіти тихо. Вони, звісно, на прожиток мають, але ось Філі погрожує кинути дружину і таки кине, тільки-но довідається, що тесть збіднів. Я пробурмотів:

— Ото нещастя!

Женев'єва одразу зацокотіла:

— Ну, звичайно, він негідь, ми це знаємо, і Жаніна знає. Але як він її кине, вона помре. Так, так, помре. Тобі цього не збагнути, тату. Ти в цьому нічого не тямиш. Жаніна знає про свого Філі все, куди більше, ніж нам відомо. Вона часто мені казала, що він просто найпослідущий мерзотник. Та однаково, як він її кине, вона помре. Це тобі здається безглуздям. Такі почуття для тебе не існують. Але при твоєму величезному розумі ти можеш збагнути навіть те, що тобі й самому геть чуже.

— Ти втомлюєш тата, Женев'єво.

Юбер думав, що його незграбна сестра «все зіпсує» та ще даремно зачіпає мою гордість. Він, мабуть, помітив, як на моє обличчя набігла туга, але не знав, що саме засмутило мене. Де вже йому знати, що Женев'єва роз'ятрила мою рану, необережно полізла до неї пальцями. Я зітхнув:

— Щасливець Філі!

Син і дочка здивовано перезирнулися. Вони цілком щиро вважали, що я несповна розуму, і любесенько запроторили б мене до дурдому.

— Та він негідник, — буркнув Юбер. — А ми у нього в руках.

— Твій тесть до нього поблажливіший, ніж ти, — сказав я. — Альфред часто казав, що Філі не такий уже й поганий, як про нього думають, «він просто вітрогон».

Женев'єва спалахнула:

— Він і Альфреда за собою тягне! Зять розбестив тестя, в місті це всім відомо: їх здибали разом з дівками… Яка ганьба! Ось такі прикрощі й добили маму…

Женев'єва втерла хусточкою очі. Юбер подумав, що я хочу відвернути їхню увагу від головного.

— Та хіба про це зараз ідеться, Женев'єво? — роздратовано сказав він. — Можна подумати, що на всьому світі є лише ти та твої діти.

Розлючена Женев'єва відрубала, що невідомо ще, хто з них більший егоїст, і додала:

— Звісно, кожен передусім думає про свою дитину. Я завжди все ладна зробити для Жаніни і пишаюся з цього. Як мати, я все, все робила для неї. Я б заради неї в огонь кинулася…

Брат перебив її й ущипливим тоном — пізнаю свою кровинку — заявив, що вона «не лише сама кинулася б, але й інших ладна туди вкинути».

Як мене колись потішила б їхня сварка! Я радів би з тих сутичок, бачачи в них зародок нещадної гризні за рештки спадщини, яких мені не вдасться їх позбавити. Але тепер мені гидко, та й нудно слухати їх. Треба раз і назавжди розв'язати це питання з грішми! Хай дадуть мені померти спокійно!

— Як дивно, діти, — сказав я, — дивно, що я зрештою зроблю саме те, що здавалося мені найбільшим шаленством…

Oro! Сварка одразу вщухла. Обоє втупилися в мене гострим недовірливим поглядом. Вони чекали, вони нашорошилися.

— Бо ж я завжди казав собі: не забувай, що сталося з одним старим нашим орендарем. Він усе віддав дітям, а вони, обібравши батька за життя, покинули його здихати з голоду… А то ще так буває: агонія триває задовго, то діти покладуть подушки і придушать…

— Тату, благаємо тебе…

В їхньому голосі чувся щирий жах. Я одразу заговорив іншим тоном:

— Ти, Юбере, матимеш багато клопоту з поділом спадщини. В мене рахунки в кількох банках — і