Наталія Володимирівна Сняданко - Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки

своїх намаганнях цивілізувати психологію українців Герман не обмежився лише нашою сім'єю. Кілька разів ми з ним мало не напоролися на серйозні неприємності, коли він у барі намагався кількома ламаними українськими словами, найчастіше зовсім не пов'язаними з темою розмови, пояснити добряче п'яному кавалерові якоїсь неемансипованої українки, що не варто подавати дамі пальта, це принижує її жіночу гідність.

Іншим разом я ледве знайшла Германа в одній із аудиторій факультету німецької філології Львівського університету, куди він забрів, заблукавши. Там він спілкувався зі студенткою 2-го курсу, яка наполегливо просила його допомогти їй в отриманні студентської візи, а Герман намагався пояснити їй, що вона даремно вважає німецького поета Фрідріха Гьольдерліна сучасником австрійського прозаїка Петера Гандке, бо перший народився у кінці XVIII, а помер у XIX ст., а другий народився у 1942 році і досі не помер. Після кожної фрази вони казали одне одному «О'кей» із запитальною інтонацією, а потім продовжували говорити кожен про своє. Герман при цьому перемішував німецькі слова з тими, які здавалися йому українськими, а студентка плутала німецькі слова з тими, які здавалися їй німецькими. Не знаю, як і чи вдавалося їм зрозуміти одне одного, але збоку їхня дискусія справляла чудернацьке враження. Ще довго після того, як Герман і студентка попрощалися, востаннє сказавши одне одному «О'кей», тепер вже зі стверджувальною інтонацією, і ми вже рухалися в напрямку додому, Герман обурювався тим, як можна Ґьоте називати Гете, Гьольдерліна Гельдерліном, а Кьольн Кельном. При цьому він так і не зрозумів, що, давши студентці свою домашню адресу, він твердо пообіцяв посприяти їй у відкритті студентської візи, а студентка (її звали, здається, Лілею) так і не збагнула, що поеми «Смерть Емпедокла» і «Гіперіон» написав Фрідріх Гьольдерлін, а роман «Жінка-лівша» – Петер Гандке, а не навпаки, як вона спочатку стверджувала.

Іншою темою, яка глибоко зачепила Германа, були поширені в Україні ранні шлюби. Одного разу ми потрапили в гості до моєї однокласниці, у якої в день її 26-річчя народилася третя дитина, середній було 5 років, а її старший син пішов у перший клас. Вони з чоловіком і батьками жили в трикімнатній квартирі, чоловік був на рік від неї молодший і приховував від батьків, що вже курить.

– Запитай у них, навіщо вони це зробили? – не витримав Герман. – Вони одружилися тому, що хотіли, чи тому, що вона завагітніла? Це ж ненормально – так рано одружуватися, народжувати дітей і жити при цьому з батьками. У нас так ніхто не робить.

– Це нормально, Герман. Тут це нормально. Я не можу запитати у них: «Навіщо». Вони не зрозуміють мене.

«Це дивна країна. Вони не розуміють слова "навіщо"», – записав того вечора Герман у своєму щоденнику.

Університет

Навчання в німецькому університеті на момент описуваних подій у порівнянні з системою українською виглядало вкрай химерно. Принаймні на тих факультетах, які німці називали «соціальними нішами для безробітних», тобто закінчивши які, Ви здобували фах, застосувати який навряд чи можливо десь поза університетом. Усі різновиди філології належали сюди першою чергою, і навчання тут аж ніяк не було орієнтованим на потреби ринкової промисловості взагалі і німецького ринку робочої сили зокрема. Тут масово готували фахівців із порівняльно-історичної граматики всіх можливих мов, і ці фахівці здебільшого не володіли розмовною лексикою цих мов, а обмежувалися їх описовим, суто мовознавчим вивченням, висококваліфікованих спеціалістів із літературознавства, фольклористики, медієвістики, структурної лінгвістики, лінгвопсихології, метафористики та інших дисциплін, для яких практичний аспект застосування вважався чимось другорядним, «попсовим» та які, сповнені усвідомлення своєї елітарності, пишалися власною антиутилітарністю. Ці фахівці писали блискучі наукові праці зі своїх дисциплін, часто настільки блискучі і висококваліфіковані, що зрозуміти щось у них могло лише дуже вузьке коло втаємничених, яке працювало над тією ж проблематикою. Таким чином, вузькі кола висококваліфікованих фахівців із вузькоспеціалізованих аспектів створювали широке коло, яке поповнювало армію безробітних. Бо де, скажімо, крім кафедри німецького літературознавства, могла ще працювати людина, яка спеціалізувалася на дослідженні старонімецької лексики у творах поета Андреаса Ґриффіуса? А навіть якби її послуг могла потребувати якась фірма, де потрібно було секретарку, прибиральницю чи кельнерку, то чи могла б ця людина, із масою наукових праць, суперрідкісною і надзвичайно високою кваліфікацією і неабияким відчуттям самоповаги, працювати ще десь, окрім як за фахом? А якщо на одне місце за цим фахом претендували б четверо чи п'ятеро таких фахівців? Це вже проблема.

Але проблема ця створювалася лише після того, як людина закінчувала університет і здобувала свою рідкісну й високу кваліфікацію. Поки вона вчилася, це суттєво зменшувало проблеми державі, у якої вона в цей період не мала права просити допомоги по безробіттю, претендувати на робочі місця з повною зайнятістю і дозволяла втішатися статистикою відносного спокою на соціальному фронті. За це держава надавала такій людині право вчитися безкоштовно (за винятком символічної суми за користування бібліотекою), мати численні соціальні пільги: дешеве медичне страхування, неоподаткованість випадкових підробітків, право на пільговий проїзд у громадському транспорті, відвідання за зниженими цінами музеїв, виставок, зоопарків і т. ін. Ба більше, аби люди мали більшу охоту вчитися, на певні факультети максимально спростили умови вступу, ліквідували вступні іспити, обмеження тривалості навчання, а заодно і перевірки того, чи справді людина вчиться, чи просто рахується студентом.

Що і як вивчав студент під час семестру у ті благословенні часи, було його особистою справою. Він міг відвідувати один семінар із географії і два з морфології, а міг не відвідувати жодного семінару, як і жодних лекцій. Аби здобути ступінь магістра, потрібно було скласти по два іспити з кожної із дисциплін, які вивчав. Коли саме складати іспити – у другому семестрі чи тридцятому, студент визначав самостійно. Як і екзаменаційну тему, яку слід було детально вивчити і відповісти на всі питання екзаменаторів. Тож не дивно, що багато студентів лише робили вигляд, ніби вчаться, а самі влаштовувалися на роботу і активно користувалися своїми пільгами. Іншим, достатньо поширеним типом був так званий «вічний студент». Людина, яка переходила з факультету на факультет, постійно поглиблюючи свої знання, й у віці 45 років усе ще сповнена планів подальшого навчання та самовдосконалення. Здобувши три-чотири вищі освіти, такі особи ставали надто кваліфікованими для будь-якої праці поза університетом, і якщо для них не знаходилося академічних вакансій, то не залишалося нічого іншого, ніж продовжувати вчитися далі. Багато з них на певному етапі свого розвитку усвідомлювали, що «чим більше людина знає, тим менше вона знає насправді», і впадали у тиху, але невиліковну депресію,