Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

не пити, навіть якщо інші п’ють, навіть якщо просять у тебе і випивають твою воду, самому не пити… Так, ускладнюючи собі завдання, вдавалося полегшувати моральний бік справи, творити ілюзію, ніби сам керуєш процесом: робиш не те, що мусиш, а те що хочеш.

Якось ми (наші два взводи спільно з дев’ятою ротою) ходили блокувати кишлак, на дорогу туди й назад у нас пішов день. У військовому плані операція була зовсім безхитрісною: ми оточили поселення, прилетіли гелікоптери, забомбили, закидали будівлі урсами, нам навіть не довелося стріляти — з чим прийшли, з тим подалися назад. І тоді багатьом із нас трапилися камені спотикання. Спека стояла немилосердна. Мене дивувало, що провідники з місцевого населення так само страждають, як і ми, їм так само важко, їх так само катує спрага. Із собою на весь день — лише фляга води (трохи більше, ніж поливане горня), аби брати з собою більше не було ємностей. Використовували гумові чоботи (їх називали панчохами) від узека (костюм протихімічного захисту), зав’язували й укладали в речиннок, але ця додаткова волога суттєво проблему спраги та зневоднення організму не розв’язувала. На мені була повна викладка — все, з чим належить носитися бійцеві заради власної боєздатності, плюс стрічка від агееса (автоматичного гранатомета) через плече (потім, коли хтось склеїв ласти, мені підкинули ще одну, і я став схожим на революційного матроса; а коли „здох“ Уткін, наш новий замкомвзводу мені дістався його автомат; врешті вирубився туркмен Гоша, повільний, невеличкий, але міцно збитий (він відзначався витривалістю віслюка, однак і в осликів бувають невдалі дні) його повели попід руки, як панянку до танцю, а на мене повісили станок від гранатомета, і тепер я вже нагадував коняку Пржевальського)… Добре, що не квіточку, бо якби на мене сів метелик, із цим я вже не впорався би й завалився б із великим брязкотом і скаліченим гонором, а так — упівсвідомості на автопілоті, проте доплуганився.

Пригадався віршик, що годиться для автокоментаря: „„Чи був ти на війні?“ — / цікавиться жінка. / Ствердна відповідь — остання / моя можливість затримати / її увагу на собі. „Скількох коней під тобою вбито?“ — Шанси мої зростають, / але я мовчу, бо не знаю, / як їй пояснити, що був на війні / конем“.

Піхотинців жартома називали парнокопитними. Тепер кого не зачепи, то він або спецназівець, або десантник, або розвідник. Якогось року, пам’ятаю, в „Мальвіні“ (гидотне кафе, в якому в день виводу після урочистостей у драмтеатрі та меморіалі „афганці“ збиралися, щоб пом’янути загиблих і випити за здоров’я живих — бажано, за кожного осібно), коли проголосили тост за піхоту — випили всі, але ніхто не визнав причетності до безпонтових парнокопитних. Можливо, й правда, що із сотні присутніх піхотинцем був лише я один. Мотострілки не носили тільняшок, але солдатські труси, гадаю, у всіх були однаково сині. Наш третій батальйон робив усе те, що й десантники чи спецназівці (батальйон спецпризначенців до Джелалабаду ввели, здається, 1985 року), наша 66-та окрема мотострілкова бригада за рік боїв у Афганістані була вдостоєна ордена Леніна, раніше на прапорі бригади були тільки два ордени: Червоного Прапора й Олександра Невського. Утім, треба визнати, говорячи про війну, без понтів, як і без пафосу, не обійдешся. Кому ж хочеться визнавати, що був на війні конем? „Купила мама коника, / а коник без ноги… / Яка чудова пісенька! Ги-ги-ги-ги-ги-ги!“

Дуже часто воєнне (особливо ж поствоєнне) геройство замішане на понтах. До цього спонукає природа чоловіка (ширше ― людини), до цього спонукає війна, до цього спонукає мир, до цього спонукає аудиторія, для якої всі ці понти демонструються. Якось по телевізору транслювали концерт відомої української співачки (велика сцена, великий зал), і перелічуючи заслуги артистки, ведучий назвав дві чи три медалі, які вона отримала за участь у бойових діях в Афганістані. Звичайно, буваючи з концертами в Афганістані, співачка до певної міри ризикувала: могли обстріляти літак, могли обстріляти по дорозі з аеродрому, мало яка прикрість могла трапитися в країні, в якій велася війна… Хоча такого чепе я не пригадую, адже безпеку артистам забезпечували не меншу, ніж генералам, проте війна — це війна. Співачка ризикувала, своєю творчістю підтримувала моральний дух бійців — гадаю, вони були їй безмежно вдячні (за моєї служби до Афганістану артистів ще не возили); за це її могли відзначити медалями, орденами, чим завгодно. А щодо бойових дій, то можна тільки уявити, як красуня розганяла духів своєю міні-спідничкою.

Жарти жартами, але чого тільки на тій війні не траплялося. Знав я одного десантника на ім’я Артур, то він мені розповідав, як вони розігрували нічний бій (розділившись на своїх та духів), щоб у ньому взяв участь високопоставлений московський журналіст, аби потім його можна було подати на орден Червоної Зірки. Піддавати життя писаки небезпеці ні в чиї плани не входило, тому довелося організовувати спектакль. Відбулися, як мовиться, дешево й сердито. Знав він про це чи ні — не відомо. Безсумнівно: орден йому виписали саме за участь у бойових діях. Мораль: усе, що трапилося з журналістом, могло запросто трапитися зі співачкою.

Пригадується інтерв’ю письменника, котрий побував у якійсь із гарячих точок: про війну він говорив зі знанням справи, красномовно й переконливо, оповідав, як авто, на якому він їхав, обстріляли, скільки потім у ньому нарахували дірок від куль, якісь інші подробиці… Письменник був із тих, які люблять покрасуватися, а читач зі сказаного мав здогадатися, що він не просто письменник, який побував у відрядженні в місці локального конфлікту, а супермен, якого складна натура та інтелект навернули до письменства. Письменник наче грався у війну, адреналін, якого він хапонув, потрапивши під обстріл, все ще збуджував йому кров, пережита небезпечна пригода створювала враження бувалості. У воєнному марнославстві письменник готовий був позмагатися з самим Гемінґвеєм і, безперечно, перевершив би того, позаяк Гемінґвей робив із себе крутого хлопця, а письменник лише вдавав.

І співачка, й журналіст, і письменник побували на війні склали про неї своє уявлення і винесли звідти певні знання, що уклалися в досвід. Кожному (кожній) із них може здаватися що цей досвід, принаймні в інформаційному плані, достатньо вичерпний. Одначе досвід присутності на війні (його повнота) залежить від міри співпричетності. Навіть якщо це досвід солдата. Повертаючись до твердження Лотмана, що в кожного своя війна,