Пол Стюарт - Північ над Санктафраксом

Узявшися за линву рукою, Живчик метнув гак у верховіття, і коли той зачепився, подерся вгору.

— А тепер, — зарепетувала Матір Шматуй-пазур, перекриваючи гамір, — та мить, якої ви всі так чекаєте! — вона кивнула сорокусі-охоронниці внизу: та мала опустити клітку в яму.

Живчик доліз до широкої плескуватої горішньої гілки залізного дерева й обережно рушив нею. Опинившись акурат над царською ложею та висячою кліткою, став. Унизу під ним Матір Шматуй-пазур розпростала крила.

— Отже, — оголосила вона, — поєдинок починається… хр-р-р!

Трибунами прокотився вражений гуд, коли глядачі побачили, як у ложу скочив молодий небесний пірат і злапав курникову матку. Стиснувши їй горлянку, він приставив до зім’ятого пір’я її шиї блискуче лезо ножа.

— Спиніть клітку! — наказав Живчик. — Підніміть її до рівня царської ложі, а то курниковій матці капут!

Обурено вереснувши, жовтувата сорокуха спинила клітку і вп’ялась у Живчика здумілим поглядом. Потім заходилася сповільна підіймати її. Курникові сестри зчинили галас і забігали подіумом із криками та вереском. Решта сорокух — жовто-брунатні охоронниці та здоровенні работоргівки із зазубленими дзьобами — стали стягуватися з містків і лиховісно скупчуватися навколо Живчика на дереві.

— Назад! — закричав Живчик. — Скажи їм, — прошипів він у пір’ясте вухо Матері Шматуй-пазур. — Скажи їм, ну ж бо!

— Сті… стійте на місці! — звеліла Матір Шматуй-пазур здушеним голосом.

— І скажи їм, нехай покидають усю свою зброю! Живчик надавив ножем.

— Робіть, як він каже! — зойкнула вона.

— Отак-то воно краще, — мовив Живчик. Далі, не послаблюючи тиску леза, він сягнув до клітки і відчинив люк у її верху. З отвору вистромилася величезна блукай-бурмилова лапа.

Нараз до натовпу дійшло, що коїться у нього перед очима. Досі сцена, коли юнак погрожував курниковій матці, тримала всіх у заціпенінні. А тепер, побачивши, куди той гне, збіговище оскаженіло.

— Він визволив звіра! — загаласували роз’юшені глядачі. — Він дає йому втекти!

Коли блукай-бурмило видерся на верх клітки, Живчик відтяг принишклу Шматуй-пазур до протилежного краю ложі. Чуючи, як зі страху завмирає серце, він спостерігав за вайлуватою твариною: ось вона для більшої певності схопилася за гілку над головою, ось закинула ногу над розверстою прірвою внизу.

Щойно блукай-бурмило звалився в царську ложу, трибуни охижіли.

— Він тікає! — галасувала юрма.

Курникові сестри внизу замалим шиї не скрутили, намагаючись розгледіти, що ж воно там коїться нагорі.

Живчик побачив, як блукай-бурмило спинається на ноги.

— Гуку! — озвався він. — Я знав, що це ти!

— Ве? — запитально ревнув блукай-бурмило. — Жи-ве-чик?

— Так, Гуку, — кивнув той головою. — Хіба я не обіцяв, що ні у вік не покину своєї команди? — Живчик звів очі вгору. — Видирайся на оту гілку, що в нас над головою. Потім витягнеш і мене.

Блукай-бурмило затрусився всім тілом, аж уся царська ложа заходила ходором. Зарепетувала Матір Шматуй-пазур: Живчиків ніж уп’явся в її лускату шкіру під пір’ям. Трибуни заревіли з жаху, коли здоровенний звір сягнув догори, вп’явся пазурами в гілку над головою і зателіпав у повітрі міцними, мов деревні стовбури, нижніми кінцівками.

— Ставлю півтори сотні, що у нього нічого не вийде! — пробився крізь гамір чийсь голос.

— Дві сотки за те, що на ранок ми вже знатимемо, хто нова курникова матка! — зикнув інший голос.

Натовп знавіснів.

За третьою спробою Гук спромігся закинути ноги за край гілки і видерся нагору. Розлігшись на широченній гілці, він звісив донизу здоровенну лапу.

— Ве! — озвався звір.

Живчик ухопився за блукай-бурмилове плесно. Гук смикнув лапою, і Живчика винесло з царської ложі. Щойно напасник покинув ложу, як Матір Шматуй-пазур зчинила бучу.

— Хапайте їх! — верещала вона, вистрибуючи в шаленій люті по всій ложі. — Ніхто не сміє погрожувати курниковій матці й залишитися живим! Охороно… А-а-а! — заверещала вона, коли один з блукай-бурмилових гострих, як лезо, пазурів черкнув линви, які тримали царську ложу. Ложа шалено закрутилася. Гострі кігті Шматуй-пазур уп’ялися в дерев’яні стінки. — Ні, — заскиглила вона. — Пожалійте… Згляньтеся…

— Пожаліти? — закричав їй Живчик. — Я пожалію хіба за тим, що цього не вчинено вже давно!

Сказавши так, він перехилився вниз і перетяв останні линви.

Царська ложа каменем шугонула донизу, забираючи з собою Матір Шматуй-пазур, яка всю дорогу репетувала не своїм голосом.

Юрба заревіла в захваті. Що там блукай-бурмило! Їх ушановує сама курникова матка! В отворі огорожі показався перший чав-чав, і від несвітського галасу усім позакладало вуха. Лемент. Виття. Крики й вигуки: «Сотка за те…» — «П’ять соток, що…» — «Тисяча!»

Живчик обернувся до блукай-бурмила. Ухопив його за тремтячу лапу.

— Лізь по гілці, — прокричав Живчик, — потім сповзеш на оту, он там, — він показав на ширшу і пласкішу, відгалужену від стовбура гілку за спиною у звіра. — Вона майже така завширшки, як місток. А потім, на мою команду, стрибай, чув, стрибай!

— Ве! — стривожено прогарчав блукай-бурмило.

Ґвалт навколо них стояв оглушливий: несамовито верещали сорокухи, ревіла спрагла крові юрма.

— Довірся мені! — провадив Живчик, силкуючись говорити так, щоб блукай-бурмило почув. Він повернувся і побіг по гілці, розставивши для рівноваги руки, а важенний блукай-бурмило лячно посувався переваги-ваги за ним. Затремтіло листя. Гойднулася гілка. Зиркнувши вниз, Живчик пересвідчився, що дошки дерев’яного помосту поближчали.

— Стрибай! — гукнув він.

— Ве! — заревів блукай-бурмило, і вони вдвох плигнули з гілляки на місток під ними. Зіп’явшись на ноги, Живчик став дико роззиратися. З усіх боків, прилеглими містками, до них гнали роз’ярілі сорокухи, торуючи собі шлях серед тих, хто ще й досі пхався