Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Але вона вже випхала його за двері. А він з-під маминого ліктя по-змовницькому підморгнув нам рудою бровою і зник.

У кімнаті залягла тиша.

І всім стало якось негарно, так негарно, що ми не могли глянути одне одному у вічі. І ось у цій тиші Маринка раптом запитала:

— Тьотю, за віщо ви вигнали Ілька?

— За те, що він — хуліган, — відрубала мама.

— Ілько не хуліганив, — стримано промовила Маринка, і її очі блиснули, мов гарячі вуглинки. Мама теж не витримала того погляду і, відвернувшись, сказала:

— А горобця хто приніс?

Я злякався, що мама зараз закричить і на Маринку так само, як на Ілька. Тоді мені хоч крізь землю провалюйся від сорому. Але вона все-таки чомусь стрималась, хоч І сказала:

— Левко хворий, а він йому — горобця!

Маринка помовчала, кусаючи тремтливі червоні губи, потім сказала:

— Ну, я, мабуть, теж піду… Видужуй, Левко. До побачення, І пішла.

Павка лишився.

Він почав розказувати, що задано з української літератури, з природознавства, з алгебри. Мені з ним одразу стало нудно. Дивний він хлопець, цей Павка. Розумний, багато знає, а — не цікаво з ним. Його й головою загону обрали за знання, за те, що він — перший учень у класі. Обрали, бо так захотіла Марія Степанівна. А хіба це правильно? Хай би був краще не перший учень головою загону, але такий, щоб з ним цікаво було і щоб його всі любили. А Павку за що любити, коли він приндиться, як індик, і всім хоче показати, що він — найрозумніший?

— Я до тебе ще прийду, — пообіцяв Павка.

— Приходь, — відповів я покірно.

Він справді приходив кілька разів, коли я лежав, допомагав мені, отож я не дуже й відстав.

Але занудився здорово. Мені бракувало класу, моїх галасливих друзів у червоних галстуках, Маринки, Ілька, Євграфа Євграфовича і навіть… Марії Степанівни.

Не стало й дяді Власа. Він знову пішов у море.

Прибій лишився дома. Але поводився дивно. Поки був дядя Влас, собака виявляв однакову добру увагу і до нього, й до мене. Коли ж його не стало, собака й до мене збайдужів, заскучав. Я підкликав його, гладив по голові.

Він сприймав мою ласку, вигинав шию, але очі його були смутні. Він думав про дядю Власа.

Я вийшов на поріг, і мене засліпило сонце. Аж сльози навернулись… І повітря чисте-чисте та прозоре. Я жадібно вдихав його тепер уже звільненими від тугої пов'язки грудьми.

Сонце, повітря, ледь позолочені ранньою осінню дерева і — море! Таке ж сине та неозоре, як і небо. А по ньому — веселі сонячні блискітки.

Де не взявся Прибій. Підбіг, лизнув гарячим язиком мою руку, замахав хвостом і застрибав, затанцював передо мною.

— Тобі теж добре, Прибій? — запитав я його ласкаво.

Він став на задні лапи, передні поклав мені на плечі і лизнув язиком мене в щоку. На піджаці лишилися брудні сліди від лап.

— Що ж ти робиш, дурний! — крикнув я на нього. — Мені ж у школу!

Але слово «дурний» Прибій, мабуть, теж сприйняв за ласкаве, бо припав широкими волохатими грудьми до землі, схопив суху гіллячку, підкинув її угору, а сам несподівано знову став на задні лапи, обперся об мої груди передніми і засміявся очима та ротом. Це він радів, що я вже не лежу, що я не хворий і можу з ним побавитись… Одного тільки не розумів Прибій: що мені треба йти до школи.

І я пояснив йому:

— Дурний, мені ж ніколи. Гуляй сам.

Я почистив піджак і вийшов з двору. Тут мене чекав Ілько. Ми не домовлялися, але він чекав, знав, що я вже видужав.

— Тю! — вигукнув він. — А чого це ти з книжками?

— Як «чого»? А ти чого без книжок?

— Та сьогодні ж — уроки праці! Ця звістка й мене порадувала.

Наша шкільна столярна майстерня, що стояла в кінці просторого двору, ще не була як слід обладнана, верстатів та струменту не вистачало. Якоїсь серйозної роботи нам не доручали. І тому на уроках праці ми більше пустували, ніж робили щось корисне. Керівник наш, Свирид Остапович, столяр із судноремонтного заводу, був старенький, благодушний і зовсім не вимогливий. Отож і виходило, що уроки праці перетворювались для нас на день різноманітних розваг.

— Віднеси додому портфель, — порадив Ілько.

Але мені вже не хотілося повертатись додому, і ми пішли.

У приміщення школи не заходили» а збирались у дворі, ждучи, поки відчинять майстерню. Не встигли ми з Ільком зайти у двір, як мене обступили з усіх боків і почали розпитувати, як я стрибнув у воду, як плив з собакою, як мене несло на каміння. Я розповідав з таким запалом, ніби побував не в нашій бухті, а принаймні на дні океану, і навіть не помітив, коли з'явилась Марія Степанівна.

— Доброго ранку, діти, — привіталась вона до всіх, а потім ще й окремо до мене: — Здрастуй, герою.

Це «герою» вона сказала таким тоном, що я й не зрозумів, чи вона мене хвалить, чи ганить. Тому й відповів стримано:

— Здрастуйте, Маріє Степанівно.

І тут же вона про мене забула, за що я їй був дуже вдячний, бо краще не чути від