Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Засмужний в основному мовчав, слухаючи отця, і ніяк не міг зрозуміти, чого бракує у цій хаті. І лише закінчуючи обід, зрозумів, у чому тут справа: не було чути дитячого щебету. Чому у такий час четверо дітей священика не вдома, було незрозуміло.

А Лев Саламон доїв до кінця свою порцію, перехрестився, почекав, поки закінчить Засмужний, і лише тоді мовив:

– Розказуй!

Як довго Теодор чекав цієї миті, щоб чесно, як на сповіді, розповісти про свої пригоди. Він почав від того самого дня, коли отець поблагословив його у невеличкій церковці табору Талергоф. Здавалося, він не оминув жодної, навіть найменшої події. Саламони слухали його не перебиваючи, боячись пропустити бодай слово з цієї розмови.

– Ось так я повернувся, – просто закінчив Теодор, неначе йшлося про звичайну поїздку до Жовкви, навіть не до Львова.

– Так, – згодився отець Саламон. – Господь підтримував тебе усі ці роки й оберігав.

– А ви, отче? – запитав Засмужний. – Як вам жилося? Хоча життя і Талергоф – слова несумісні.

– Ти правий.

– Я знаю, що цісар Карл закрив Талергоф рік тому, у травні. До якого часу ви там були?

– До останнього дня. Але останні півтора року мені було вже не так важко.

– Чому?

– Тому що Господь, побачивши мою неміч, послав мені підтримку. Мою Юліану.

Здивований Теодор перевів погляд на їмость.

– Ви?

– Так, – підтвердила вона. – Мене арештували в грудні 1915 року і відправили в Австрію.

– А ваші діти? Де вони? – задав Теодор питання, яке його найбільше цікавило.

Відповіді він не почув. Натомість отець ще більше похмурнів, а їмость схлипнула. Теодор зрозумів, що запитав щось недоречне.

– Пробачте, я щось не те сказав?

– Немає наших голубок, – заплакала Юліана. – Вивезли їх разом з усіма.

– Дітей? Самих?

Теодор не міг повірити, що таке можливе. Він майже змирився з тим, що його родину вивезли, але щоб самих дітей без батьків – це було нечувано.

– Може, вони разом з усіма? – висловив він сподівання. – Всі ж знають і самі знаєте, отче, що на чужині свої тримаються разом.

– От і я так кажу, – оживився Лев Саламон. – А Іванці уже вісімнадцять років, за молодшими обов’язково наглядить.

Життя поволі налагоджувалося. Теодор наступної неділі вже піднявся на хори, і прихожани знову почули його голос. А якось у червні в неділю після Всіх Святих по закінченню відправи отець Саламон вийшов з царських воріт і урочисто сказав:

– Дорогі во Христі браття і сестри! Спішу поділитися з вами спільною радістю. Господь почув наші молитви, що ми складали їх за наших рідних. Сьогодні зранку мені повідомили, що вивезені в Росію односельці повертаються.

Ця звістка викликала великий шум у церкві: надто вже багатьох присутніх вона стосувалася. А священик не став заспокоювати людей, даючи їм можливість виговоритися.

Шум якось сам собою стих і знову задзвеніла тиша. Саламон вів далі:

– Мені повідомили, що їх усіх збирають у місті Луцьку. І будуть вони там через тиждень.

Знову шум, але отець підняв руку і люди замовкли.

– Я гадаю, нам потрібно зібратися разом, щоб зустріти наших страждальців. Думаю, що буде правильним, коли ми відправимося за своїми рідними разом.

Гул схвалення пронісся церквою.

– Завтра зранку всі, хто має намір поїхати, зберуться з возами біля церкви. З собою візьміть їжі на тиждень.

Невдовзі церква опустіла; усі поспішили додому, щоб поділитися цієї звісткою зі своїми. Теодор почав було міркувати, у кого дістати підводу з кіньми, аж тут йому прийшов на допомогу Лев Саламон.

– Теодоре, – почав він. – У мене до тебе велике прохання. Я знаю, що тобі не терпиться відправитися за своїми.

– Так, отче, але…

– Але ти не маєш коней.

– Так.

– А я не можу відправитися за дітьми. Але маю бричку. То бери моїх коней і привозь і своїх, і моїх.

– Дякую, отче, – розчулено сказав Теодор.

Назавтра кавалькада з восьми возів після відправи рушила у напрямку на Любелю. Саме туди вела найкоротша дорога на північ. При виїзді з останнього села до них приєдналося чотири вози з Нової Кам’янки. Теодор Засмужний спеціально одягнув форму австрійського цуґсфюрера у сподіванні на те, що це допоможе дорогою.

За спільною згодою «пілігримів» у цій валці Засмужного вибрали головним. Теодор спочатку відмовлявся від такої честі, але потім, побачивши, що невелика дивізія для командування, згодився. Він розбив увесь маршрут на менші ділянки, які вони мали проїхати за день, щоб і приїхати до місця призначення вчасно і не стомити людей. Благо, погода сприяла їхній дорозі, дощу не було, тому можна було ночувати і просто неба.

Вирішили без потреби не зупинятися, а усі затримки мав вирішувати Засмужний. Зрештою, цього не трапилося. Нікому не було діла до дюжини возів, що прямували на північ. Не намагався вступати у контакт з місцевою владою і Теодор. Лише у Великих Мостах він запитав якогось чоловіка, чи знає він щось про Дмитра Віхотя, місцевого жителя. Отримана звістка його засмутила – його армійський товариш загинув під час оборони Львова у перший місяць війни.

І каменюхи, переїхавши дерев’яним мостом річку Рату, рушили далі.

Десь майже одразу за Сокалем закінчувалася територія цісарської корони і починалися землі колишньої царської Росії, але вихор війни позмітав з поверхні кордони. Кому тепер належали ці землі, ніхто достеменно сказати не міг. На них в однаковій мірі претендували поляки і УНР, але все це перекреслили німецькі й австрійські війська, що у кількості 450 тисяч солдатів заполонили Україну згідно з пунктами Брестського миру.

Місто Луцьк, куди подорожні прибули на ранок двадцять п’ятого червня, виявилося досить великим селом, як на Засмужного. Три роки перебування у Відні сформували у нього уявлення про величне.

Теодор відправився у міську управу дізнатися, коли прибувають переселенці з Росії. Відповідь його вразила. Виявляється, вони розмістилися зовсім поруч на головному майдані міста ще відучора. Розпитавши, як можна туди дістатися, Засмужний заспішив до своїх поділитися радісною новиною.

Кожному хотілося якнайшвидше побачити своїх, але місто, навіть таке невелике, як Луцьк, – не село, і кінських перегонів не терпить.

Дванадцять підвід поволі наближалися до майдану. Його ще не видно, а Теодор вже чув наростаючий шум великої кількості людей.

І ось останній поворот. Вже з першого погляду Засмужний зрозумів, що намагатися заїхати у цей людський мурашник возами не можна. Здавалося, тут зібралися усі вивезені російськими солдатами галичани. У більшості вони сиділи на землі на нехитрому скарбі, але де-не-де траплялися і підводи, й коні, і корови.

– Залишаємо коней тут, – розпорядився Теодор. –