Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

зовиця. – Тут навіть накритися нічим! Їсти, певно, хочеш. Почекай. Не йди нікуди.

Теодор хотів було сказати, що більше нікуди не піде, як Анастасія кинула: «Я зараз!» і вибігла з хати. За нею подріботіли старші діти, а найменший Дмитрик залишився стояти у дверях.

– Ви мій тато? – обережно запитав він.

Теодорові виступила зрадницька сльоза. Він підійшов до хлопчика і підняв на руки.

– Ні, Дмитрику, я твій дядько Теодор, – пояснив хлопчику. – А твій тато обов’язково повернеться. І мій син Михайлик також повернеться. Ти пам’ятаєш Михайлика?

– Ні, – відповів малий. – А хто це?

– А це ще один твій братик. Наймолодший.

Він поставив малого на підлогу.

– Біжи до мами, – мовив Теодор. – І скажи, щоб принесла мені сокиру. Знаєш, що це?

– Знаю, – кинув Дмитрик і побіг додому.

– Та-ак! – протягнув Теодор, озираючись. – Роботи!

Невдовзі прибігли хлопці, несучи по черзі сокиру. Вони спостерігали, як невідомий дядько повідбивав з вікон дошки і взагалі відкрив усі комори і стайні. Скоро з’явилася Анастасія з відром води і ганчіркою і взялася витирати в хаті пилюку і мити підлогу, яка за ці роки навіть не зігнила. От що значить дуб! Теодору згадалася його і брата Івана суперечка з батьком, коли той вирішив поміняти підлогу на нову, дубову, а їм обом не хотілося возитися з цим. Що ж, батько тоді їх переконав, і тепер Теодор подумки подякував йому за це.

Трохи згодом на подвір’я увійшли шваґер Дмитро з сусідами Якимом Марком і Онишком Солтисом. Знову привітання і обійми. Обнімаючи Дмитра, Теодор помітив, як той скривився. Він обережно намацав на лівому плечі пов’язку.

– Болить? – запитав.

– Та вже не так, як колись, але з мене поки що поганий помічник. Я вже пару місяців вдома, Яким ще більше. А ти як? Розказуй.

– Може, пізніше, хлопці? – обережно відповів Теодор. – Завтра. А? Роботи, бачите, скільки, а дуже хочеться ніч переспати вдома.

– За цим і прийшли, – відказав Онишко і показав на дві коси, що їх Теодор не зауважив раніше.

– То почнемо? – запитав Яким Марко. – Боюся, що бур’яни косити не будемо – поламаємо коси, а з травою справимось.

– Ну, а я буду здійснювати загальне керівництво, – зробив себе начальником Дмитро.

І закипіла робота. Вже ближче під вечір хата стала більш-менш доглянутою. Анастасія вимила загальну кімнату, позбирала густу павутину, прочистила вікна, які, на диво, виявилися цілі. Чоловіки, змінюючись, покосили подвір’я, від чого воно прийняло звичний до війни вигляд, тільки не було незмінного собаки у кутку і не ходили кури.

Анастасія принесла з дому перину, подушку, простелила на ліжку сіно і накрила його тканиною.

Дмитро щось шепнув сестрі, і невдовзі на столі з’явилися хліб, варена картопля і масло. Сам Панько збігав додому і повернувся з пляшкою горілки «Бачевський» і склянками.

– Зі щасливим поверненням! – сказав він.

Теодор запросив усіх за стіл, але Анастасія забідкалася, що пора порати вдома.

– Почекай, Настуню! – зупинив її Теодор.

Він, повозившись у сумці, вийняв банку з м’ясом і плитку шоколаду.

– Бери, – сказав Теодор.

Анастасія дивилася на продукти, як на щось дивовижне, ніколи не бачене.

– Бери-бери, – заохочував Засмужний. – Своїм віз, але нехай вам буде. Дітям ось даси.

– А ти як?

– А я ще маю, – заспокоїв.

Як великий скарб, жінка взяла продукти і з дітьми пішла додому.

Чоловіки залишилися самі. Теодор на правах господаря показав Дмитрові наливати, а сам дістав з сумки ще одну банку з м’ясом.

– А от шоколаду більше немає, – попередив. – А якби і був, то все одно дітям дістався б.

Після першої чарки розмова пожвавішала. Згадали тих, хто зараз воює, і тих, кого вже більше немає. Чоловіків, звісно, цікавили останні новини. Їм здавалося, що Теодор обов’язково знає відповіді на всі їхні запитання.

– Коли війна закінчиться? – спитав Марко.

– А ти гадаєш, що я знаю, – охолодив його запал Теодор.

– Ну, ти єдиний з нас був у Відні. Цісаря бачив?

– Якого?

– Теперішнього.

– Бачив. Тільки тоді він ще не був цісарем. А стосовно війни… Знаєте, що мені сказала одна мудра людина? Що для нас, українців, справжньої війни ще не було. Все ще попереду.

– Тобто як? – не зрозумів Дмитро Панько.

– Росія розвалилася. Австрію чекає те саме.

– То добре, – вставив Солтис. – Матимемо свою державу.

– Державу треба завойовувати, – мовив Теодор. – Ніхто її нам просто так не дасть.

Увесь наступний день Теодор продовжив наводити порядок на господарці, а найближчої неділі пішов до церкви. На хори не піднявся, боявся, що за війну забув спів, стояв разом з чоловіками. Військовий однострій, зірочки цуґсфюрера і хрест-відзнака виділяли його з-поміж інших. Він не спеціально одягнув уніформу до церкви, просто іншого одягу не мав.

Теодора, якого вже і не сподівалися побачити, отець Саламон зустрів з розкритими обіймами. Він тричі поцілував Засмужного і пустив скупу чоловічу сльозу.

– Дякувати Богу! – увесь час повторював він.

Лев Саламон почекав, поки прихожани після служби залишать церкву, щось сказав жінкам, які залишилися всередині, і потягнув Засмужного до себе на плебанію. Теодора ніщо вдома не тримало, тому він охоче згодився на це. Його розпирала цікавість дізнатися про подальшу долю Саламона.

На порозі їх зустріла їмость Юліана. За цей час жінка дуже постаріла, хоч їй заледве виповнилося сорок років.

– Подивись-но, кого я веду! – радісно сказав Саламон.

– Теодоре! – сплеснула руками жінка. – Дякувати Богу, ти повернувся!

Теодор підійшов до Юліани і поцілував їй руку. Вона притулилася до його голови.

– Помаленьку повертаються, – мовив Саламон. – Юлю! Постав щось на стіл.

– Та я вже давно чекаю на тебе, – відповіла жінка. – Тільки не знала, що ти прийдеш з дорогим гостем.

– Заодно і пообідаєм. Ти ж, підозрюю, і їсти не маєш що.

– Та братова готовить, – відказав Теодор. – Ми з нею на дві господарки. Треба ж підтримувати одне одного!

– Так, без цього не можна, – згодився Лев Саламон і повів гостя до хати.

Теодор упізнав кімнату, у якій колись неодноразово бував, проте тепер вона виглядала надзвичайно скромно, якщо не бідно. Ні звичного креденця з посудом, ні великого круглого стола, за яким колись проходили їхні розмови, не було. Креденець замінила проста шафа з дверцятами, правда, без скла, а стіл був маленький прямокутний і застелений вицвілим від часу полотном. Замість крісел попід стіну стояла лавка.

Отець повернувся з сусідньої кімнати вже перевдягнений, проте в сутані. Він жестом запросив Теодора сісти за стіл. Юліана налила у тарілки суп, нарізала хліб.

Їли мовчки, лише час від часу перекидаючись безневинними фразами. Теодорові було незручно обідати в чужій хаті, але він розумів, що своєю відмовою