Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Скеля стрімко помчала йому назустріч. Удар! І вибила йому дух із грудей. Командувач аж зубами скреготнув від болю. Він теліпався на тросику й тільки сподівався, що нічого не зламав собі, адже тепер, після мандрівки в Росію, його особистих чарів не вистачить і на те, щоб змусити розцвісти стокротку. А тут могли ж бути й поламані ребра.

Передні прожектори шатла висвітили циндру по краях замурованого тунелю, де були шви. Видно було, що тут попрацювали лазерами тунельні інженери. Оця лінія зварювання і є тут найслабкіше місце. Корч уставив гранати у дві невеличкі виїмки.

— Я йду по тебе, Мульчу! — пробурмотів він і розчавив капсули детонаторів. До вибуху — тридцять секунд.

Командувач прицілився другим дротиком у крило шатла. Легке завдання, в таку мішень він влучив би і з заплющеними очима. Якби це було в тирі. Але ж у тирах немає теплових потоків, здатних усе зіпсувати в останній момент.

Бо саме тієї миті, коли командувач вистрелив, особливо дужий вихор гарячого повітря підкинув шатлову корму й повернув корабля на сорок градусів проти годинникової стрілки. Дротик пролетів за метр від крила і впав, крутячись, у безодню, потягши за собою і рятувального троса. Тепер Корчеві лишалося вибрати з двох можливостей: або змотати трос за допомогою міні-корби, що висіла в нього на поясі, або відщебнути його й скористатись запасним тросом. Джуліус вибрав другий варіант, бо ж так було б швидше. Добрий план. Щоправда, командувач уже використав запасного троса — тоді, коли визволявся з крижаного полону. Корч згадав про це через півсекунди після того, як відщебнув останнього свого троса.

— Д’Арвіт! — лайнувся він, обмацуючи пояса в пошуках запасного троса, якого там не було й не могло бути.

— Що таке, командувачу? — запитала Холлі голосом, здушеним від боротьби з неслухняним кораблем.

— У мене не лишилось рятувальних тросів, а детонатори вже запущено.

Запала коротка мовчанка. Зовсім коротка. Часу на довгі розмірковування не було. Корч зиркнув на свого місяцеміра. Двадцять п’ять секунд…

Коли в його навушниках знову пролунав Холлін голос, звучав він якось безрадісно й невпевнено.

— Е-е… командувачу. На вас є щось металеве?

— Є, — відповів Корч, нічого ще не розуміючи. — Бронежилет, пряжка, значок, бластер. А що?

Холлі підвела шатл іще трішечки ближче. А ще б трішечки — і то вже було б самогубство.

— Скажімо так: наскільки вам дорогі ваші ребра?

— А що?

— Здається, я знаю, як вас забрати звідти.

— Як?

— Я можу сказати, але це вам не сподобається.

— Говори, капітане. Я наказую.

Холлі сказала. Корчеві це аж ніяк не сподобалось.

Ох, ці ще гном’ячі гази. За столом про це не годиться згадувати, та й не за столом — так само. Навіть гноми й ті не люблять говорити на цю тему. Не одна гномиця лаяла свого чоловіка за те, що він випустив гази вдома, а не в тунелях. Гази — вельми поширена серед гномів недуга, генетично запрограмована, і напади її просто неминучі, якщо гномові довелося пропустити через себе певну кількість глини. Гном здатен заковтувати до кількох кілограмів глини за секунду, а все завдяки могутнім щелепам, які здатні розчахуватись, мов ото ківш екскаватора. Кілька кілограмів — це чимало глини, а в ній буває чимало повітря. Всі ці відходи мусять якось виводитися. І вони виводяться… Сказати чемно — гном’ячі тунелі мають здатність самозакупорюватися, бо гном скільки заковтнув глини, стільки ж наступної секунди й викинув ззаду.

Мульч, щоправда, уже багато місяців тієї глини й на зуб не брав, але скількись там бульбашок газів приберіг — так, про всяк випадок.

Собаки приготувалися до нападу. Слина цівками стікала з їхніх пащ. Ось зараз Мульча роздеруть на шматочки. Гном зосередився. В животі звично забулькотало, заклекотало, його почало роздувати. Відчуття було таке, ніби там, у животі, відбувався раунд гном’ячої боротьби без правил. Мульч міцно зціпив зуби. Викид обіцяв бути особливо потужний.

Дресирувальник свиснув у футбольний свисток. Собаки рвонули вперед, мов дві нестримні зубаті торпеди. Але цієї самої миті Мульч випустив струмінь газу, що продірявив штучну зебру, а самого «каноніра» підкинув до самої стелі. Там його пори, що жадали води, й присмокталися. Мульч урятувався — на якусь мить.

Німецькі вівчарки дуже здивувалися. За свою собачу кар’єру вони скуштували, які на смак практично всі створіння в їхньому харчовому ланцюзі. Але це було щось цілком нове! І не вельми приємне. Як тут не нагадати читачеві, що собачі носи куди чутливіші за людські.

Собачий тренер свистів і свистів, але всяку владу над своїми підопічними (якщо він мав її взагалі) він утратив тієї самої миті, коли Мульч злетів під стелю на струмені власних газів. Ось собаки прочхалися і ну підскакувати, хижо клацаючи зубами.

Мульч судомно ковтнув слину. Собаки розумніші за середньостатистичного гобліна. За якусь хвилину вони додумаються, що треба вилізти на диван чи стілець, стрибнути звідти і схопити жертву.

Мульч кинувся до вікна, але собачник у ватянці випередив його й загородив собою дірку в склі. А ще Мульч помітив, що той чолов’яга порпається біля пояса, намагаючись зняти якусь зброю. Це вже було так небезпечно, що далі нікуди. Гноми відзначаються численними талантами, але, на жаль, вони не куленепробивні.

А тут, як на те, зі спальні вибігла й сама Меґгі Ві, вимахуючи хромованою бейсбольною битою. Це була якась зовсім не така Меґгі Ві, яку звикла бачити публіка. Обличчя її вкривала страхітлива зелена маска, а під очима були приліплені пакетики з-під випитого чаю.

— Ага, спіймався, пан Голлівудський Злодій! — радісно заверещала вона. — Не порятують тебе й твої присоси!

Мульч збагнув, що з його кар’єрою колекціонера «Оскарів» покінчено. Байдуже, пощастить