Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

взяв з нього якусь красиву коробку. Поклав на стіл поряд з погонами і мовчки глянув на господаря.

Той якусь мить тішився нашою розгубленістю, а потім пояснив:

- Ваше позачергове звання, старший лейтенанте, то лише натяк. А ось це ви одержите, коли вам вдасться виконати одне невеличке прохання. До речі, в цій коробці - іменна зброя від Президента. А також посвідчення зонального, ви розумієте? - зонального, а не районного начальника служби дільничних інспекторів. З цими палітурочками і з цією цяцькою вам нічого не зроблять навіть обласні генерали.

Родич чомусь вирячив очі і, кашляючи після кожного слова, сказав:

- Служу… кахи!… народу… кахи!… України. Гапчхи!

Господар розреготався:

- На правду!… Ну, з вами все. А тепер про головне. Шановна пані Маріє! У мене особисто і у тих людей, про яких ви здогадуєтеся, до вас дуже велике прохання. Ні, я не запрошую вас у свою партію. Навіть у її керівництво. Скажімо, на рівні області. То не для вас.

- Звичайно не для мене. Як сказав один сучасний гуморист, коли у куховарки є з чого приготувати обід, вона не прагне керувати державою.

- Не чув, але мудро. Справді, нащо вам політика? У вас чистіша робота, з вашими свинями. Я про інше. Як ви вважаєте, всі ці гони-перегони, вибори-перевибори, всі ці команди потаємних і явних алкоголіків - це все насправді?

- Ви хочете спитати, чи я їм усім вірю?

- Та про що ви. Ви занадто розумні, щоб забивати собі голову цією проблемою. Я хотів тільки спитати, чи все це виглядає достатньо переконливо? Чи прості люди справді вірять в усіх цих „правих”, „лівих”, „центристів”?

І тут я пригадала дотепну карикатуру на господаря, котру бачила, здається, в “Сільських вістях”. Художник зобразив його кухарем, що визирає з дверей, на яких написано: “Політична кухня”. А з-за дверей валує чорний дим.

- Ви хочете запитати, чи відчувають люди, що на вашій політичній кухні знову щось підгоріло?

- Вважайте, що так.

- Тоді скажу: актори у вас кепські, грають, як по писаному, але у справжньому театрі цього “писаного” не видно, а у вашому воно у кожного на лобі.

- Спасибі. На щастя, таких, як ви, раз-два - і все. Тому відповім без жартів. Невже ви й насправді вважаєте, що влада в такій державі, як наша Україна, має залежати від бабці Мотрі, котра ладна свою сусідку задушити за ті пару сот остарбайтерських марок? А за мішок комбікорму обрати до Верховної Ради бандита або параноїка?

- Про бандитів наслухалася. А от про параноїків…

- У Верховній Раді 90-го року скликання було щонайменше дванадцять депутатів, котрі довго відлежувалися у психушках… а потім цю інформацію засекретили. Але ми відволіклися. Скажімо так: певний елемент режисури в усьому цьому дійстві повинен бути. Я в цьому переконаний.

- А як же народне волевиявлення?

- Хтось із мудрих сказав: “Дайте дурням волю - і волевиявлення не забариться”.

- Слушно. Надивилася. І наслухалася.

- І я про те ж саме. Не буду посвячувати вас у всі тонкощі політики, бо основу ви вгадали правильно. Це театр, де розписані всі ролі, всі дії і всі несподіванки. Зрештою, має ж бути якийсь порядок.

- Порядок? Має бути. Не розумію лише одного: яке відношення має село Великі Колоди до вашої великої політики.

- Буду відвертим. Навіть дуже відвертим. Бо навіть якщо ви всім усе це розкажете, ніхто не повірить, що саме я з міністром внутрішніх справ запросили вас з вашим родичем приватно, як особистих гостей. Так ото ж, як любите ви самі казати. Село - це не так просто, як декому здається. Просто - в місті. Там електорат справляє своє волевиявлення в одну урну, а до виборчкому втрапляє точнісінько така, але зовсім інша урна з потрібним вмістом. А от село, таке, як ваші Великі Колоди - це штука, як казав товариш Сталін, крутіша від “Фауста” Гьоте. Один одному розкажуть, хто за кого голосував, результати на папірці в стовпчик підіб’ють, з офіційними даними звірять - а потім чийсь племінник чи синочок через неконтрольовану опозицію такий вереск здійме - до наступних виборів не відмиєшся.

- А що, у нас є неконтрольована опозиція?

- Пані Маріє, ми ж демократична держава! Хочеш-не хочеш, а має бути! Такі правила. Так що - є. І ви знаєте, кого я маю на увазі. Він своїх дурнів до вас у село не пришле. Треба буде - сам приїде, і без міліцейського супроводу. Але! Скільки голосів він набере зі своєю чесністю? Ну шість відсотків, ну вісім… то не страшно. Бо у нас на один його голос - два наших “в умі”. Я тут теж одного гумориста пригадав, Уїнстона Черчілля. Так той казав, що політика - це боротьба собак під килимом.

- Тут я з вами згодна. Газети читаю, радіо слухаю. І не тільки наше. Але, знову ж таки, не розумію - до чого тут ми з чоловіком, мій родич, моє село, мої свині?

- А до того, що село - не місто. В ньому без халтури треба працювати. І без дурних імпровізацій. Сюрпризи маю на увазі. Треба так, щоби люди повірили. Або, в крайньому випадку, продали свої бюлетені не якомусь там Сьомі Юфі, а нашим людям. І от у цей спектакль раптом влазить чиясь самодіяльність.

- Якщо можна, точніше. Бо знаєте, хоч у мене освіта й вища, але економічна. Я, власне, на колгоспного бухгалтера вчилася. То де у