Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Ти знову принесла їй води? — сердито запитала одна жінка, а друга відповіла:

— Так, мені її жаль.

— Знайшла кого жаліти! Ми всі тяжко працюємо з ранку до ночі, а ця відьма лежить собі в печері, відпочиває.

— Відпочиває? Не хотіла б я собі такого відпочинку! Як ти не розумієш, що їй навіть гірше, ніж нам. Вона не хоче жити! Що може бути страшніше?

— То її проблеми. Якщо вона таки виживе і вийде звідси, думаєш, вона згадає про тебе?

— Мені однаково. Просто жаль Арсеніку.

З цими словами жінка взяла пляшку води і шматок хліба і підійшла до рудої, надміру худорлявої дівчини, що лежала в темному закутку.

— На, пий!

Дівчина відвернулася.

— Пий, кажу тобі, — суворо наказала жінка і піднесла відкриту пляшку до губ Арсеніки. Та не витримала, зробила ковток, потім взяла пляшку і довго пила. А умовити її з’їсти шматочок хліба так і не вдалося.

Макс чекав. Приблизно годину потому, коли всі навколо спали, він підійшов до Арсеніки й обережно потерся м’яким хутром об її руку. Вона відкрила очі, на обличчі з’явився ледь помітний подив. Макс промовив тихо:

— Я хочу, тобто мушу допомогти тобі врятуватися.

Подив на обличчі Арсеніки змінився на байдужість.

— Мені не потрібна допомога, — відповіла вона і знову відвернулася.

— Мені потрібна! — промовив Макс. — Я шукаю товариша. Його звати Пашком, а раніше він мав прізвисько Спритний (коли був розбійником). Але він уже не розбійник. Його необхідно врятувати!

— Його тут немає, він у копальні, — безбарвним голосом відповіла дівчина. — Туди відправляють усіх розбійників.

— Арсеніко, послухай, без тебе нам не знайти Пашка і самим не врятуватися! А ми — я і мої друзі — потрапили до цього світу з Реальності, щоб повернути додому нашу подругу Марічку. Вона у Червоного Короля.

Ці слова дійсно справили на Арсеніку враження. Вона сіла і сиділа якийсь час мовчки. Потім промовила:

— Зараз ми не виберемося. А от удень — може і вдасться. Вони мене не змушують працювати. Бояться, — при цьому вона недобре всміхнулася. — Хоч я вже не чаклую. Тут, окрім мене, нікого не буде, і вони лишать одного охоронця. Всі інші підуть із в’язнями на поле. Тоді й тікатимемо.

Арсеніка про всяк випадок повернулася на своє попереднє місце в закутку, а кіт побіг попереджати Дениса про план втечі Арсеніки.

Денис лежав у чагарнику і тривожно вдивлявся в темряву. Побачивши Макса, він запитав схвильовано:

— Пашка не знайшов?

— Знайшов Арсеніку. Вона покаже, де Пашко, якщо вдасться організувати її втечу з цієї печери.

Кіт переказав усе, що сталося цієї ночі, а потім повернувся до Арсеніки. Вона саме доїдала той шматок хліба, що їй залишила турботлива жінка.

На світанку пролунав гучний голос охоронця:

— Всім встати! Час братися до роботи!

В’язні підводились і виходили з печери. Деякі з них нарікали на долю і стогнали, інші вже звикли до щоденної праці і змирилися. Коли у печері не було вже нікого, окрім Арсеніки й Макса, троє вартових зайшли перевірити, чи хто-небудь не залишився. Кіт заховався між камінням. На Арсеніку вартові майже не звертали уваги, звикли, що вона лежить на тому самому місці вже не перший день. Згодом вони пішли геть, лише один так і стояв на варті біля печери.

Попри Максові сподівання, вартовий не відходив ні на мить. Кіт навіть задрімав від утоми. Його розбудило тривожне передчуття. І відразу ж він відчув, а потім і побачив величезного щура. Той з’явився, наче з-під землі, і стрибнув на Макса. Кіт і щур покотилися клубком по печері. Максові здалося, що він уже ніколи не звільниться від страшних пазурів. Та Арсеніка рішуче вхопила щура за шию. Руки в неї виявилися ще сильними.

Макс зализував рани, з острахом поглядаючи на непорушне тіло ворога.

— Ти — мій боржник, — сказала Арсеніка.

Макс погодився, що сам би не врятувався, і вирішив пошукати, звідки з’явився той щур. Нора знайшлася серед каміння у віддаленому кутку, де погано пахло, і тому в’язні влаштовувалися подалі від того кутка.

Макс уважно оглянув місце, розгріб вхід до нори і відчув протяг.

— Можливо, тут можна пролізти! — промовив кіт. — Та це не нора, а ціла печера! Щур був дійсно величезний.

Макс не надто сподівався, що дівчина погодиться лізти у щурячу яму, але вона полізла туди без зайвих розмов. Нора вивела наших втікачів у поле. Арсеніка ледь поглянула, де вони вилізли, і впала на землю.

— Нас можуть помітити, — прошепотіла вона. — Давай хутчій до лісу.

І вони поповзли як лишень могли швидко. У чагарнику на них очікував Денис. Разом побігли лісом подалі від місць, де їх могли побачити. На тихій крихітній галявинці серед заростей черемхи та малини вони влаштувалися, щоб поновити сили й обговорити плани. Денис і Макс чекали, коли Арсеніка почне їх розпитувати про Марічку й Червоного Короля, але вона не розпитувала.

Отже, перепочивши, подалися до копалень. Там, у широченній ямі між скелями, в’язні тяжко працювали, скупчені по п’ятеро, а за