Наталія Очкур - Містичний вальс

Бажала б я і сама це знати. Картина, варта увіковічення — в розпусниці прокидається сумління.

— Ти не хочеш мене?

— Мій пане…

— Я маю ім’я!

Кумедно. Те ж саме я постійно повторюю Світозору і Роману, та вони не дочувають. Інших звертань, окрім «чужинко» та «чаклунко», вони й вимовити не в змозі.

— Олесю…

— Я хотів погуляти з тобою трохи, — не дивлячись на неї, сказав король. — Хотів, щоб ти подивилась на наше місто вдень. Я показав би тобі ті вулички, де пройшло моє дитинство, і…

— Стривай, хіба твоє дитинство пройшло не в палаці?

— Ні, дякувати Світлу. Я був третім сином у сім’ї, і ніхто не вірив, що я дочекаюсь престолу. Тому мене віддали годувальниці — вона ще жива, хоча і дуже старенька. Я б тебе з нею познайомив.

Лана порахувала дещо в голові.

— їй років сорок вісім?

— П’ятдесят.

— Важкий випадок. А що сталося з твоїми братами?

— Стрий — це старший — загинув на війні, а середній, Гурій, помер через кохання.

Світлана ледь не спитала, чи не від сифілісу, часом, помер той Гурій, але вчасно схаменулась і промовила лиш:

— А як це сталося?

— Він вирішив пройти випробування. Зі своєю королевою. Рада Старійшин довго не давала на те згоди, але Гурій уперто стояв на своєму — або так, або він не візьме ні шлюбу, ні корони. І вони мусили погодитись — так неохоче, якби ти знала!

— І?

Ти ж знаєш сама, раба Божа Світлано, навіщо ж питати?

Нехай скаже. Я хочу це чути від нього.

— Своє випробування він пройшов. Слабкою виявилась королева.

— Настільки слабкою, що не побоялась піти в ліс, знаючи, що її там чекає?

— Не мала вибору, — пояснив Олесь. — Якщо хтось із королівського подружжя зголошується на випробування, інший повинен слідувати за ним, або відмовитись від будь-яких зазіхань на корону. Крім того, королева могла щиросердно помилятись, приймаючи своє захоплення та повагу за дар Світла. Бо це ще не любов.

— А що любов?

— Світлано…

— Мій пане?

— Хочеш, я заспіваю тобі пісню про те, що є любов?

— Звичайно, — Лана відняла руку, що вже аж пашіла від тепла Олесевих долонь. — А пісня гарна?

— Не знаю. Її співають наші хлопці своїм любкам, коли залицяються до них, тому, я думаю, хороша вона чи ні, слід питати у дівчат. Тож слухай.

Кохання — то любі очі, Що ясним світлом осяють день, Моє кохання — вуста дівочі, Відлуння ніжне твоїх пісень. Моє кохання — то ночі п’яні, Медовий трунок солодких мрій… То ти, єдина — моє кохання, Я твій назавжди, до скону твій. Моє кохання — то сни грайливі, в яких бентежить мене твій сміх… Моє кохання — одвічне диво, Кладу із серцем до милих ніг.

Може, ця пісня не так би вразила Лані душу, якби не голос короля. Як він співав! Той спів лився, немов розплавлений кришталь, виблискував іскорками, наче сніг на гірських вершинах, пестив ніжно, як мамині руки, і дзвенів, як срібні різдвяні дзвіночки, що раз на рік закликають янголів у гості до своїх підопічних. Те, що вона плаче, Світлана зрозуміла лише тоді, коли гарячі, солоні сльози потекли по підборіддю, і Олесь кинувся їх заціловувати, примовляючи: «Ну що ти, люба, не плач. Не треба, ладо моє!» Він знімав ті краплинки губами, ще щось шепотів — що саме, вона не дослухалася, бо від дотику тих губ їй робилось погано — і добре, водночас.

Того, як король всадовив її на ложе, Лана не пам’ятала, того, як вкладав їй під спину згорнуте рядно — теж, і отямилась вона, коли Олекса, востаннє поцілувавши її, зник. Та не встигла вона протестуюче квакнути — а тільки жаб’ячі звуки нині відтворювала її горлянка, як Олесь повернувся, тримаючи в руках срібний кубок.

— Що це? — слабко спиталась вона.

— Приворотне зілля, — пожартував король, з великим полегшенням відзначивши, що Лана вже не плаче. — Хочу приворожити тебе, хочу, щоб ти відчувала до мене те саме, що і я до