Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

— Доброго вечора, пані Бориславо, я вже подумав, що вас немає вдома...

— Я є... — сухо мовила Стійка і спіймала себе на думці, що вона навіть вдома не втрачає строгості.

Чоловік, збентежений таким прийомом, зміряв Бориславу з ніг і до зібраного в пучок волосся і бовкнув перше-ліпше:

— Вам дуже личить цей халат...

— То заходьте...

Пилип тримав у руці якусь торбу, сопів і ніяк не міг скинути взуття.

— Можете поставити свій скарб, його ніхто не поцупить... — Стійка не вміла бути ввічливою.

— То не скарб, то миші... Для Зої...

— Тим більше... — знову не стрималася вона.

Чоловік поставив торбину на підлогу, уперся в стіну, незграбно підніс ногу і скинув сандаля. Таку ж процедуру здійснив з другою ногою.

— Вам би в спортзал... — порадила Борислава.

— Не заперечую... Але нема для кого...

— Навіщо для когось? Для себе ходіть.

— Для себе нецікаво... Ось для вас ходив би... Але хіба така вишукана пані зверне увагу на підстаркуватого товстуна, що торгує гаддям?..

— Подумаю... — механічно відповіла Борислава і запросила гостя у вітальню. — Присідайте і чекайте, — скомандувала. — На чай...

— Каву, — уточнив Пилип піднесеним угору вказівним пальцем з нестриженим нігтем.

Розмова не клеїлась. Поки сьорбали каву із сухим, як сама господиня, печивом «Марія», то якось мовчанка виправдовувалась, а коли допили, Борислава ввімкнула телевізора.

— Я, крім новин, нічого не дивлюся... — мовив Пилип. — Шкода часу...

Борислава знайшла новини.

— Я теж... Але, мені здається, справжні чоловіки мають ще дивитися футбол... — роздумувала вона.

— Ви любите футбол?..

— Ненавиджу! Але чоловіки мають любити. Тоді в хаті пахне по-справжньому... Знаю по знайомих...

— Тоді я буду дивитися... Там бігали, я бачив, коли ви клацали пультом...

І Стійка собі на диво та задоволення ввімкнула футбол. Якраз «Карпати» змагалися з «Чорноморцем».

— Як ви вважаєте, що краще: гори чи море? — спитала Борислава для годиться.

— Краще погодувати Зою, думаю... — продемонстрував свою «любов» до футболу, гір та морів Пилип. — Бо за футболістів дбають гроші спонсорів, за моря і гори — туристів... А хто подумає про беззахисних змійок?..

— Гаразд. Зараз принесу її. Ідіть по мишей.

— Пані Бориславо, пані Бориславо... — у зміїного продавця була така сама інтонація, як у Стійкої, коли вона ловила викладачів, котрі підпільно відпускали студентів з пар...

— Що не так?

— Зоя — не кролик, що хрумає травичку. Та ваш білий килимок увесь вкриється червоними плямами...

— Не подумала... — чи не вперше за кількадесят років погодилася Стійка. — А як бути?

— У ванну... Але спершу наженемо Зої апетит... Ходімо...

Змія Пилипові зраділа. Звивалася навколо нього, ледь не цілувала.

— Вона мене теж любить, — чомусь захотілося сказати Стійкій.

— Бачу!.. Але ж ви, пані Бориславо, підпільниця!.. — раптом вигукнув Пилип. — Вдаєте таку наївну незнайку, а Зоя сита!.. Ви її годували!.. Молодець!..

— Ні, не годувала.

— Але ж я бачу!..

— Зоя від мене втекла... А потім прийшла... На ній була кров... Певно, тоді й поїла...

— Цікаво... Змії, як правило, не втікають... А коли втікають — не повертаються... Де це було?..

— Біля собору Юра... Я навіть не встигла кліпнути, як вона опинилася в траві. Повернулася змія на те саме місце десь за годину...

— Ось тепер я переконаний на всі тисячу, що красуня вас полюбила.... Я ж кажу — ви неймовірна жінка...

— Знаєте, правду кажучи, я не про таку любов усе життя мріяла... — вирвалось у Борислави. Вона на мить зніяковіла від сказаного. — Піду приберу зі столу. — Вона хотіла втекти від мимовільного одкровення.

— Я допоможу. Зої харч нині не потрібен...

Борислава обернулася.

— Але миші мені в хаті теж не потрібні.

— Я заберу, — заспокоїв господиню гість.

Зайшли у вітальню. Футбол уже закінчився. Хто там виграв, хай тішиться... На екрані з'явився мер Юрій Змієборець. Борислава незворушно витріщалась на мера. Той анонсував велику подію! Пилип їй не заважав, бо теж не скучав — сам прилип до екрана. А коли почалась реклама, господиня виглядала помолоділою на десяток років.

— У мене є шампанське! — раптом запропонувала Стійка.

— А у мене — горілка... — признався Пилип.

— Тоді на доріжку?

— Якщо ваша ласка...

Випили. Стало веселіше. Почали згадувати молодість. Потім ділилися