Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

яку час від часу порушувало дудіння водяного бугая в очереті, й ніхто не встиг промовити жодного слова, як у вікнах замиготіла інша постать з іншим обличчям, так само як декілька годин тому — постать князя. Але якщо не зважати на той збіг, що в обох чоловіків були схожі орлині носи, жодних інших подібностей між ними не було. Замість нового білого циліндра князя Сарадина, на голові незнайомця був чорний капелюх застарілого або, може, чужоземного фасону, з-під якого проглядалося юне і дуже строге обличчя, гладко виголене, з майже безбарвним рішучим підборіддям, — уся його постать віддалено нагадувала молодого Наполеона. Враження підсилювало застаріле і чудернацьке вбрання, немов незнайомець ніколи не замислювався над тим, аби змінити одяг предків. Він був одягнений у старий синій фрак, червоний жилет, схожий на військовий, та грубі білі панталони, які носили на початку епохи королеви Вікторії. Порівняно з тим безглуздим одягом, наче узятим напрокат у крамниці лахмітника, обличчя його здавалося на диво юним і неймовірно щирим.

— Дідько! — вигукнув князь, поспішно одягнув свій білий циліндр і рушив до дверей, широко відчинив їх, визирнувши у залитий призахідним сонцем сад.

Тим часом незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині саду, мов маленька армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягнули човен на берег і стали насторожі обіч нього із загрозливо піднятими веслами, наче списами. Усі були смагляві, а в декого у вухах виблискували сережки. Один з них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, став попереду, поруч із юнаком з оливковим обличчям.

— Вас звуть Сарадин? — запитав юнак.

Сарадин, з неохотою, погідливо кивнув.

На відміну від сірих і неспокійних очей князя, очі незнайомця були карі й невиразні, як у того пса. Отця Брауна знову охопило хворобливе відчуття, начебто він уже десь бачив це обличчя, але він укотре згадав про безкінечні повтори облич у дзеркальній залі й знову вирішив, що то — їх ефект.

— Що за клятий кришталевий палац! — пробубонів він. — Усе в ньому бачиш безліч разів!

— Якщо ваше ім’я — князь Сарадин, — промовив юнак, — то я вам скажу своє: я — Антонеллі.

— Антонеллі, — повільно повторив князь. — Здається, я пригадую, хто ви.

— З вашого дозволу, я відрекомендуюся, — сказав молодий італієць.

Лівою рукою він поштиво злегка підняв свій старомодний циліндр, а правою так відчутно ляснув Сарадина по обличчю, що його білий циліндр покотився сходами, а одна з бірюзових ваз захиталася на підставці.

Князь виявився не з лякливих. Миттю схопив свого супротивника за горло і ледь не повалив його навзнак. Але той швидко вивільнився з рук князя, демонструючи при цьому аж надто неадекватну стриманість.

— Спокійно, о’кей, — промовив він, важко дихаючи і добираючи англійські слова. — Я вас образив… Тож пропоную вам сатисфакцію… Марку, відкрий-но футляр.

Італієць із сережками у вухах, що стояв поруч нього з великим чорним футляром, заходився відкривати його. Діставши звідти дві довгі італійські рапіри з чудовими сталевими руків’ями і лезами, він устромив їх вістрями в землю. Юний жовтолиций незнайомець з виглядом месника дивився на шпаги, встромлені у зелений дерен перед ним, наче два могильні хрести на тлі силуетів віддалених міських веж. Вони надавали усій сцені дивного вигляду якогось суду варварської доби. Але все це відбувалося у теперішній час. Призахідна золотавість осявала галявину саду, а водяний бугай натужно дуднів, наче пророкуючи комусь сумну долю.

— Князю Сарадин, — сказав той, хто назвався Антонеллі, — коли я був немовлям і лежав у колисці, ви вбили мого батька і викрали матір, причому, як виявляється, батькові поталанило більше. Ви вбили його не у чесному двобої, як я збираюся вбити вас. Ви з моєю лихою матір’ю запропонували, аби батько вивіз вас на якийсь пустельний перевал у Сицилії і там зіштовхнули його зі скелі, а самі сіли в його автомобіль і поїхали геть. Я міг так само вчинити з вами, але вважаю це занадто підлим. Я переслідував вас по всьому світі, проте вам завжди вдавалося вислизнути від мене. Тепер вам кінець, настав ваш Судний день… Нарешті ви у моїх руках, і я даю вам той шанс, у якому ви відмовили моєму батькові. Вибирайте, котрою з оцих шпаг ви будете битися.

Князь Сарадин, спохмурнівши, на якусь мить, здавалось, завагався, але в нього у вухах так гуло від суперникового ляпасу, що він поспішно нахилився і навмання вхопив за руків’я одну зі шпаг. Зі свого боку, отець Браун кинувся до нього і спробував запобігти сутичці, проте зрозумів, що його присутність між дуелянтами, на жаль, ніяк не покращить ситуації. Сарадин, французький масон, був затятим атеїстом, тому втручання священика його лише дратувало. Що ж до суперника, то його, здавалося, ніхто не зміг би зупинити — ані священик, ані пересічний прихожанин. Той кароокий молодик з наполеонівським виглядом був гіршим за найсуворішого пуританина — він був язичником. То був природжений убивця, нащадок кам’яного періоду, який мав, мабуть, і серце з каменю.

В останній надії отець Браун кинувся до будинку, щоб скликати всіх домочадців. Однак з’ясувалося, що за розпорядженням «головнокомандувача» Поля усіх слуг відпустили на вихідний, і лише похмура пані Ентоні блукала, як примара, довгими кімнатами. І в ту мить, коли вона повернула до отця своє тьмяне обличчя, Браун розгадав одну із загадок дзеркальної хатини. Великі карі очі Антонеллі були точною копією очей пані Ентоні, що розкрило отцеві половину таємниці.

— Ваш син тут, надворі, — спішно сказав він їй, — і от-от або його, або князя буде вбито. Де пан Поль?

— Він на причалі, — відповіла жінка ледь чутно. — Він… він… кличе на допомогу.

— Пані Ентоні, — схвильовано промовив отець Браун, — не меліть дурниці, у нас немає часу. Мій друг на човні рибалить униз за течією. Човен